Дорогі браття і сестри у Христі, завдяки євангельському уривку від Луки (Лк. 7, 11-16) ми стаємо свідками зустрічі Життя зі Смертю, Надії з Відчаєм.
Коли відбувається похорон, ми говоримо: “проводжаємо людину в останню путь”. Цeй вислів “остання путь” наповнений сумом, бо ми відчуваємо, що людина завершує свою земську подорож і ми супроводжуємо її в останнє. Ця розлука є справжньою. Пережити таку втрату – це боляче, особливо для матері вдови, яка втрачає єдиного сина. Залишитись самою – це є найглибший душевний біль.
Звичайно, що нам важко змиритися з такою розлукою, що сталась з причини смерть. Ми всі відчуваємо, що покликані бути разом, а не розлучатись, покликані до життя, а не до смерті.
Цей похорон, як і інші, можемо назвати “останнє земське паломництво людини, яке може стати паломництвом в надії“
Ісус зустрічає цю колону скорботи. Він бачить розбитих, пригнічених, охоплених жалобою людей. Ісус не обходить їх, не ігнорує, не починає перед апостолами якісь роздуми про долю людини і про цінність кожної хвилини, що нам залишилась. Він підходить і робить те, що було заборонене традиціями того часу: Він зупиняє всіх. Як виявилось пізніше він зупинив смерть, смуток, відчай.
Його першим словом було не слово жалості чи повчання, а слово співчуття, слово близькості і надії. Він звертається до вдови: “Не плач”.
Це була не просто втіха, а був це заклик до інших емоцій.
Так є, коли Бог каже нам, щось не робити, тоді Він запрошує нас робити щось інше. Чи це означало, що Він сказав цій жінці “радуйся”? Цікаво чи послухала вона його відаразу, чи подумала: “із чого тут радіти”?
Але найдивнішим сталось те, що мертвий юнак відгукується на Слово Ісуса. “Юначе, кажу тобі, встань!” і той встає, а радість повертається. Доречі її легко приймають, бо це природна відповідь на життя.
Радості не було би, якби усі присутні, і в першу чергу юнак, не послухали би Ісуса.
Це нас наближує до думки, що слухання Слова Життя є ключем до повернення надії, до повернення радості. Яка б не була ситуація – особиста трагедія, світова криза, занепад у спільноті, труднощі у сімʼї – Слово Ісуса завжди повертає нам надію і життя, але Його треба слухати і виконати.
Синодальна Спільнота: Спільнота, що слухає
Дорогі у Христі браття і сестри, ми продовжуємо шлях до “синодальної спільноти”. Синодальна спільнота – це та, що слухає голос Бога. Церква запрошує нас обʼєднатись і йти разом дорогою життя (тобто синодально), при цьому слухаючи: слухати Бога, слухати один одного, слухати знаки часу.
У нашій спільноті, в наших сім’ях, у нашій країні є багато “ситуацій Наїнської вдови” – важкі втрати, безнадійні ситуації, несправедливості, кризи віри чи стосунків. Є багато причин бути зажуренними і пригніченими цим всім. Слухаючи уривок про те, що сталось в місті Наїн, ми можемо відчути, що Ісус зустрічає нас посеред нашого синодального шляху і промовляє до нас, бачачи наш стан: “Не плачте, не журіться, не сумуйте”.
Ісус знає, як усе виправити, як воскресити те, що здається мертвим, як перемінити смуток на радість. Але це стане можливим, коли ми будемо Його слухати.
Інколи слухаємо один одного і це важливо! Але, коли ми слухаємо один одного і чуємо тільки плач, що тоді є з нами?
Стаються зміни в нашому житті від цього?
Чи ми не погіршуємо наше становище від взаємного смутку?
Якщо хочемо вийти із стану смутку, то самі цього не зможемо зробити. Нам треба слухати тих, хто вже почув голос Бога і став носієм життя. Тільки таке слухання, пронизане Духом, принесе нам ту радість, яка є плодом перемоги над відчаєм. А чи є поруч нас ті, хто нам скаже “Не плач“, “Радуйся!”?
Ісус хоче сказати кожному з нас утішливі слова і слова надії: “Не плач, я з Тобою, все переміниться на радість!”
Станемо ми тими, хто почує ці слова і донесе їх іншим?
Завдання
Запрошуємо до спілкування і нагоди поділитись історіями, які ви пережили в наших спільнотах, у своєму сімейному житті.
- У Євангелії юнак відгукується на Слово Ісуса і радість повернулась. Поділіться досвідом, коли Слово Боже (читання Писання, проповідь, молитва) стало для вас чи когось із ваших знайомих “Словом, що воскресило”, – повернуло надію, відновило віру чи стосунки, або вивело з стану відчаю.
- Ісус каже вдові: “Не плач”. Чи зуміли ми, як синодальна спільнота, звернути увагу і почути “плач” тих, хто поряд (самотніх, хворих, зневірених, тих, хто переживає втрату), і чи змогли стати “устами Христа” і промовити до них слово надії?
Згадуючи ситуацію в Україні та напругу у світі, роздумуючи над станом наших спільнот, у наші серця може закрастися те, що буде нам навіювати журбу та щось інше…
Які слова надії і які конкретні діла ви би зробили за прикладом Христа для зажурених, щоб повернулась радість?
ЗАВЕРШАЛЬНА МОЛИТВА
Господи Ісусе, Слово Життя і Надія світу!
Ми дякуємо Тобі за те, що Ти змилосердився над людством і зупинив нас на шляху відчаю і смутку. Ми дякуємо, що Ти не лише бачиш наш біль і страждання, але й торкаєшся Своєю Божественною силою.
Даруй нам благодать слухання Твого Слова, щоб воно стало для нас і для всієї нашої Синодальної Спільноти “Словом, що воскрешає”.
Навчи нас бути уважними один одного так глибоко, як Ти був уважний до плачу Наїнської вдови.
Допоможи нам стати Твоїми учнями, які замість страху і збентеженості, даруватимусь наснагу до життя, не порожню і поверхневу втіху, а вчинки милосердя та слова надії, що мають силу підняти “мертве” і повернути радість.
Нехай наша Церква буде місцем, де кожна людина, що зневірилася, почує Твій голос і повернеться до повноти Життя. Амінь.