Дорогі брати і сестри у Христі, сьогоднішнє Євангеліє про весільний бенкет може пригадати кожному з нас про наше покликання до Божого царства. Це важливо памʼятати, що Бог кличе нас бути з Ним і це спрвжнє свято.
Проте ця радісна історія має один момент, який нас дещо насторожує.
Цар заходить у весільну світлицю. Бачить чоловіка без весільної одежі. Питає його просто, по-дружньому: «Як ти ввійшов сюди, друже, не маючи весільної одежі?» І далі тиша, бо «Той мовчав». Після мовчання сталось дуже тривожне – цього чоловіка покарали. А за що? За те, що він відгукнувся, прийняв запрошення?
Не одежа була проблемою
Зверніть увагу: не сама відсутність одежі стала причиною вигнання. Бо на бенкеті були присутні «і злі, і добрі», швидко зібрані із доріг і аж ніяк не були підготовлені. Цар це знав. Він не сподівався побачити досконалих і готових до бенкету. Він приймав людей такими, якими їх привели – неготовими, запрошеними зненацька. Всі були недостойні! Він також звертається до чоловіка: «друже». У цьому слові ще є всі ознаки доброго ставлення, це був шанс сказати у відповідь, пояснити, зізнатися. А той вибрав мовачння.
Чи кожне мовчання є золотом?
Тут відкривається дуже важлива різниця, яку варто навчитися розпізнавати в собі. Є мовчання, яке є ознакою слухання. Так мовчала Марія, Мати Ісуса, коли зберігала у своєму серці слова Ангела. Так мовчала Марія, сестра Марти, бо вибрала кращу частку.
Мовчання людини, яка не поспішає говорити, а спершу дає Богові сказати перше слово – це мовчання слухання. Так мовчання відкрите – воно чекає, щоб потім дати відповідь, щоб потім сталтись зміни.
А є мовчання закрите. Це тоді коли є ізолюцією від всіх. Таке мовчання з ознакою ігнорування – це ознака внутшньої глухоти. Бог говорить, Він запитує нас. Він постійно є в спілкуванні із нами через голос нашого сумління, через слово Святого Євангелія, через людей, яких нам посилає. А Ми просто не відповідаємо. Не тому, що слухаємо. А тому, що не хочемо впускати до нашого серця Його голос. Не хочемо слухати Його запитань, бо наша горді переконання чи впертість у своїх принципах, віддалють нас від визнання своїх помилкови рішень.
Коли мовчання зачиняє двері і ми втрачаємо те, що було дано даром
Як бачимо, що Цар не вигнав того чоловіка за бідність чи невчасність. Він вигнав його за мовчання, за закритість у серці, яке зачинило двері, що Сам Бог тримав відчиненими. Бо там, де немає діалогу з Богом, – там уже немає й стосунків, немає продовження. Так закритість стає безнадійною.
І чи не так буває з нами?
Бог запитує нас у тиші вечора, в голосі сумління, в слові, яке ми чуємо в церкві, – а ми? Ми відводимо погляд і закриваємось у собі.
Мовчимо не з побожності, а з впертості у свої переконанях…і так ізолюємо себе у своїх подертих одежах грішності.
Бо відповісти означало б визнати правду про себе. Визнати, свою одежу старою і не “святковою” Це означало б, що доведеться щось міняти – скинути старе і прийняти нове.
Дорогі у Христі: не мовчімо з Богом так, як це зорбив той недостойний і впертий у своєму.
Заховуймо мовчання, коли треба слухати і прийняти Слово.
Коли БОг кличе нас і називає нас – так, як назвав того чоловіка, – «друже», даймо відповідь, продовжуючи діалог і відкритість. Хай невправно, неправильно і чи ще якось, але це буде продовження наших стосунків з Богом.
Рано чи пізно настануть слова каяття чи прохання. Царю Господу важливо, щоб ми не ходили у лахміттях гріха, важливо, щоб ми прийняли одежу праведності, але найважливіше – це відкрите серце, яке наважиться Йому відповісти і мати діалог.