Дорогі брати і сестри у Христі, уривок з Євангеліє від Марка (Мр 2, 1-12), який читаємо у другу неділю Великого посту – це історія про чудо зцілення розслабленого про прощення його гріхів, але також і про силу віри друзів, які стали паломниками надії і показали плоди своєї віри. У цей ювілейний рік ми запрошені звернути увагу на те, як ми разом здійснюємо це паломництво надії: особливо відносно тих, хто не може лише своїми силами долати труднощі.
Християнська надія ніколи не є лише особистою справою – вона народжується і зростає у спільноті.
Розслаблений чоловік у цій євангельській події не міг самостійно дійти до Ісуса, але мав друзів, які не залишили його на самоті зі своїми труднощами. Вони дали йому надію і разом пройшли дорогою до зцілення.
Коли виникла трудність, то друзі не зупинились перед стіною натовпу і не залишись у відчаї. Вони доклали всіх зусиль, щоб подолати перешкоди, розібрали дах і зустріли Спасителя. Саме така віра, яка сповнена діл в любові, є джерелом справжньої надії.
Християнська надія – це не лише очікування обіцяного Богом майбутнього, але це конкретна дія Бога в теперішньому, який хоче нас привести до приготовленого майбутнього.
Кожне діло милосердя – це насправді кроки надії на шляху до того, що Бог нам приготував. І цей шлях має бути пройдений разом, адже серед нас є ті, хто не може йти сам, хто переживає падіння, або якусь кризу. Ми не можемо залишити нікого, прирікаючи на загибель у відчаю. Покликання християн це ділитись даром надії, який ми отримали від Бога.
Приклад: На прохання священика, що одна парафіянка подивилась очима надії на ближнього, та відповіла: “Я не можу дати того, чого сама не маю!”
Це нас має спонукати покаяння! Навернутись, відвернутись від життя, яке Богові огидне. У нашу спільноту можуть приходити люди у стані відчаю, але тільки для того, щоб навернутись і прийняти дар надії. Люди у відчаю не можуть знищувати надію, не можуть знищувати спільноту, яка хоче жити в надії. Як це було показано в цій історії на прикладі тих, хто займався критикою і мав безнадійний погляд!
Ця історія чудово показує важливість спільноти, яка обʼєднує у собі всіх: і сильних, і слабких.
Наша спільнота складається не тільки із потребуючих, але серед нас є ті, хто потребує бути задіяними, має потребу використати свої сили і час на добро. І такі люди не мають сумувати у безділлі і відчувати себе непотрібними. Гріх лінивства і відчаю настає тоді, коли людина себе не віднаходить у спільноті.
Шлях життя пройдений у взаємній підтримці, це той шлях, що робить нас всіх щасливими.
Сьогодні важливо запитати себе: до якої категорії я належу: сильних чи слабких?
На жаль у притчі показано ще одну категорію: так звані спостерігачі. Це ті, хто не відчувають себе задіяними, не відчувають себе у спільноті. Вони лиш спостерігають і дають оцінку.
Приклад: В одної парафіянки запитались, що вона думає про одну людину, яка поводилась дивно в храмі в часі Богослуження. Нащо та відповіла, що навіть не зауважила, бо була активно задіяна в час Богослуження.
Це нас має спонукати покаяння!
Треба навернутись бути спостерігачами життя інших. Треба жити, жити своїм життям у спільноті.
Надія, як і віра, без діл є мертвою.
Бути у спільноті віруючих – це означає не залишати нікого на самоті і не залишись самому.
Треба замислитися: чи часом ми не почуваємось самотніми у спільноті? Чи ми самі є носіями надії для інших?
Справжня християнська надія живе у ділах милосердя. Ми не можемо просто чекати змін, ми маємо творити їх разом. Ми покликані будувати спільноту, де кожен відчуває, що він не сам, що його труднощі та страждання не залишаються непоміченими.
Нехай ця євангельська подія стане для нас натхненням. Нехай вона спонукає нас переосмислити нашу участь у житті спільноти. Нехай допоможе нам бути тими, хто живе надією і ділиться нею з іншим, хто будує нашу спільноту як місце справжньої братерської підтримки та любові.
Приклад: Одна мати доглядали свою дочку, що була хвора важкою недугою. Вона намагалась скористатись з кожної можливості, щоб найти добрих лікарів, щоб спробувати лікування. Вони побували в різних країнах. Врешті обезсилившись мати попросила вибачення у дочки, що давала щоразу надію і потім все не справджувалось. На що дочка відповіла: Знаєш, а це був прекрасний час, час, коли ми дуже багато часу були разом, багато чого пережили разом, коли ми зустріли багатьох різних людей і вони стали друзями, ми побачили багато чого цікавого і ці місця стали для мене рідними. Це були дуже красиві роки, про які можна було тільки мріяти. Я дякую за ці роки надії, які могли бути роками смутку і відчаю.
Наші діла надії мають бути натхнені не людськими можливостями і очікуваннями, а тою миттю життя яку нам слід прожити так, як вчив Христос – в любові.