Помогти ближньому, як самому собі

Знаємо з історії, що перші християни були дуже переслідувані. Хоча вони збирались таємничо, але їх легко можна було знайти. Причиною цього була заповідь Любові. Так, саме любов спонукала при закритих дверях домівок, залишати відкритими двері сердець. Їхні громади зростали чисельно, бо кожен, хто приходив до них, мав запевнення, що його приймуть і будуть любити.

Любов спонукала перших християн закрити уста і не хвалитись новою релігією, а натомість голосно говорити своїми вчинками. Християнин – це не той, що робить рекламу і потім тішиться успіхом. Християнин – це той, котрий щодня освячує себе і свої вчинки, щоб постійно бути наповненим Любов’ю Христа. Дає плоди любові.

Щоб любити, потрібно бути …

Сьогоднішня притча чітко нам показує, що: ні вченість, ні духовний чин, ні національність не є основними, щоб мати правдиву любов, яку Ісус дуже часто ототожнює до милосердя.

Христос нам чітко каже, що добре дерево поганих плодів не може приносити, і не може бути безплідним.

Тому кожен з нас повинен дати собі просте запитання: яке моє духовне дерево, тобто душа? І нехай не спішить із відповіддю. Щоб часом себе не осудити наперед. Відповідь потрібно буде дати при першій нагоді, коли буде можливість допомогти.

Чому ті, що повинні показувати приклад пройшли повз?

Цього не знаємо. Ісус не розкриває причини. Але хворобою сьогоднішнього суспільства є егоїзм і байдужість. Вони приходять до нас після того, як ми стаємо засліплені своїми проблемами і надуманими «потребами». У такому стані звичайно, що нам буде легко знайти різні оправдання, щоб тільки уникнути дискомфорту і зміни у житті.

Можемо подивляли Самарянина, котрий був ворогом для юдеїв. Виконав діло любові із простої причини – був доброго серця. Не шукав оправдань і пояснень. Зробив те, що повинен був зробити. Те, що хоті би мати у відношенні до себе самого, коли би він потрапив у цю саму біду.

Любитимеш ближнього свого, як самого себе?

Луки 10, 25-37

Свідчення

Пішла «чорна полоса». Втратила роботу, а іншу не могла знайти. Проходили не дні, а вже місяці. Знайомі дівчата зауважили, що я вже і на обличчі змінилась. Депресію, розпач, пригніченість не можна було вже скрити.

Одного дня почула дзвінок і перша думка: може робота? Ні, це була не робота. Одна з наших кликала до церкви помогти.

Скажу відверто не хотіла. Куди мені до церкви? Ще помогти щось робити? Мені самій потрібна поміч. Тоді пам’ятаю, що у відповідь сказала: «ще подумаю». Посиділа ще трохи. І що? Нічого так не змінилось. Ще посиділа і тоді махнула рукою, пішла помагати дівчатам.

Пригадую, що того вечора вернулась втомлена. Дивно, але там, де жила мені відразу сказали: «Ти чому така весела? У тебе сьогодні свято?» Я тільки усміхнулась їм у відповідь, а собі відповіла: «Ага, свято. Відсвяткувала День, котрий не пройшов намарно».

 

Залишити відповідь