Дорогі браття і сестри у Христі, сьогоднішні ми слухаємо особливу притчу, яка відразу сповнюється на нас в часі її слухання – це Притча про Сіяча (Лк. 8, 5-15). Вона не просто описує різні типи слухачів, серед яких, кожен може себе впізнати, але й спонукає нас особливо в цей Рік Надії звернути увагу на безмежну надію Бога і нашу особисту участь у відповідальності за плоди надії.
Господь сіє з надією
“Вийшов сіяч сіяти своє зерно…” (Лк. 8:5). У цьому простому образі закладено таїнство Божої любові, яка діє, яка ділиться, яка надіється. Сівач, це сам Господь, від Якого все походить, а Його зерно – це Слово Боже (Лк. 8:11), це не тільки Його істина, Його обіцянка – це вияв Його Любові.
Господь сіє щедро, Він не скупий. Можливо, хтось Його осудить, що він марнотратний, бо не береже зерно, а розкидає його навіть на дорогу, у місце, де може прорости терня і на камʼянийстий ґрунт. І саме це свідчить про Його безмежну Надію. Господь знає, що частина Його зусиль може бути марною, але Він Йому важливо, щоб ми пізнали Його Любов і досвідчили Його сподівання.
Отець посилає найцінніше – Свого Сина, щоб Він став цим Зерном, кинутим у наш світ, щоб ми мали життя. Він довіряє нам не просто якесь Своє вчення, а Свого Сина, в якому Отець, виявляє Самого Себе.
Прийнявши Сина, людство побачить, щоб дуже чудесне: не тільки зріст, але й помноження. Не прийнявши і не давши плоду, зерно перестає жити і не зможе розмножуватися у світі. Люди того часу добре знали: якщо не буде плоду зерна, не буде з часом і самого зерна. Не буде чим сіяти. А як не посієш, то не пожнеш.
Це спонукає нас задуматись: як ми приймаємо і як передаємо Боже Слово наступним поколінням? Є продовження того, що почав Сіяч?
Господь нам дуже сильно довіряє. Спочатку дарує цей світ, а тепер Спасіння цього світу, віддаючи нам Своє Слово, Свого Сина з Надією на Спасіння. Він невтомно нам показує знаки Своє надії, навіть якщо ми не завжди їх бачимо, їх приймаємо і їх помножуємо. Він добре знає, що є і будуть перешкоди, але Його Надія не обмежується цим і Він далі продовжує Себе дарувати.
Цей Ювілейний рік Надії запрошує нас звернути увагу на наше “поле”: на наш особистий внутрішній стан і на наше життя з іншими.
Цей Рік Надії поступово завершується і сьогоднішня притча може стати немов нашим духовним іспитом. Ісус, розповідаючи цю притчу, дає нам ключ до духовного розпізнавання. Він запрошує нас подивитися на власне “поле” і правдиво відповісти: як ми прийняли і що потім сталось із “зернами”, із знаками надії, які Господь посіяв у нас?
Цього року сталось багато подій у нашому приватному житті, у сімейному і житті Церкви. Ми були запрошені у Велике паломництво в Надії. Прийняли ми це запрошення?
Настанова Христа “по плодах пізнають, що ви Мої учні” скеровує наш погляд на наші плоди.
Надія – це велика відкритість до Божої волі і довіра Божій обітниці, що навіть у найважчих обставинах, “в терпінні” (Лк. 8:15), ми продовжуємо чинити опір спокусливим пропозиціям і виконуємо Його волю, вірячи, що будуть плоди.
Три типи спокус, які ми зустріли, щоб не жити надією. Ісус не приховує від нас небезпеки, які ми зустрінемо і це допомога нам у духовному розпізнанні. Дехто живе у депресивному стані вже довший час і не може вийти з нього. Ходить до храму і слухає, але щось плодів не видно. Та ще й дехто дорікає: “і толку з того, що ти молишся і ходиш до церкви?”. Є надія, що ця притча нас наблизить до відповіді і до прийняття рішення до правдивих змін.
Спокуса бути край дороги (Лк. 8:12)
Бути з краю – це не бути в середині, іншими словами – це дозволити, щоб тебе постійно відволікали, ти ніби слухаєш, але часто відволікаєшся, приймаючи як-небудь, з поспіхом і метушнею, сприяє тому, що Слово не може вкоренитися і одразу “видзьобується” дияволом. Дуже небезпечне поверхневе слухання! Бо без уважно почутого не буде глибоких роздумів, і потім забудеться почуте . Людина, яка була безнадійною, такою, на жаль, і залишається, бо ніколи по-справжньому не впустила Зерно у свою глибину.
Запитання: У цьому році повного знаків надії ми наблизились від краю до центру, де є Бог, що є джерелом надії. Дозволили Йому діяти в глибині нашого серця?
Спокуса бути на камені (Лк. 8:13)
Самонадійність – це не справжня надія. Це людська впевненість, яка говорить: “Усе залежить від мене, і все буде, як я хочу”. Серце на камені не має потреби в Божій Надії, бо вже покладається на власні здібності. Коли Слово все ж таки приймається, воно зустрічає опір кам’яної основи – нашої гордині та ілюзії самодостатності. Спочатку це “Зерно” приймається, як щось нове, цікаве і незвичайне, і немов проростає швидко, що нагадує легке емоційне піднесення, захоплення. Але оскільки немає глибини, можливості пустити коріння, воно не може мати необхідної вологи від Духа. У час випробувань, коли справи йдуть не за нашим планом, потрібно довіритись Божому провидінню і надіятись, що Бог все виведе до кращого. Для цього потрібно доброго ґрунту, але його нема, а є самонадійність, що виснажує і штовхає до гіркого розчарування. Людина, яка дорікає собі чи іншим за відсутність очікуваних результатів, часто шукала не Божої волі, а підтвердження власних очікувань.
Запитання: У цьому році повного знаків надії ми дозволили Богові сокрушити наше серце, щоб “на поросі” наших невдач могла зʼявитись вологість Святого Духа, який підтримає в очікуванні сповнення надії?
Спокуса заблукати “між терням” (Лк. 8:14)
Це, мабуть, найпідступніша спокуса. Адже людина не противиться, а приймає зерно, і коріння є, але при цьому непомітно серце втрачає радість, поступово стає вʼязнем всього! Хотіти що раз більше, що раз іншого, все це несе із собою “клопоти, багатство і життєві розкоші”. Навіть якщо людина молиться, її думки постійно обертаються навколо того, що полонило її серце. Спочатку це видається радістю, а але життя поступово стає сповнене зітхань, страхів і переживання.
Тернина витягує всі життєві соки. Коли людина залежна від матеріального, живе в постійному страсі і в “фальшивій надії” на те, що все так буде завжди. Людина надіється не на Бога, а на те, що Бог має дати їй сили все це витримати. В якийсь момент заглушена людина відчує темряву у серці, втратить радість до всього матеріального добра і буде бачити цей світ дуже колючим, при цьому молячись за вирішення всіх цих невирішених своїх клопотів.
Запитання: У цьому році повного знаків надії ми дозволили Богові звільнити своє серце від всього того, що нас обтяжує? Чи облегшили, звільнили наше життя через прощення, через ділення матеріальними добрами, через переосмислення цінностей?
Свідки надії
Дорогі браття і сестри у Христі, між нами є також ті, хто живе надією. Їх легко зауважити. Вистачає поглянути на їхнє обличчя, на їхні емоції, на їхні вчинки, на їхнє ставлення до інших, на те як і про що вони молять Бога, яке середовище людей вони шукають. Це живі свідки того, як Боже слово діє в їхньому житті, як сповнюється обіцянка надії: блаженні ви, коли будете слухати, приймати і приносити плід у терпінні! Ці свідки надії – це немов лагідний мир серед метушні цього світу, це немов життєдайна волога серед посухи поверховості теперішньої культури, це немов тихе світло серед темряви клопотів і ненасиченості. Зустрівши їх подякуймо їм за цей смиренний відважний приклад.
Подякуймо Богові за цих місіонерів надії. Бог посилає нам цих людей, щоб вони засвідчили своїм життям, щоб можна жити по-іншому, жити в надії!
Бог довіряє нам Своє Возлюблене Слово – Слово сповнення Надії!
Це Слово сталось Тілом і замешкало між нами!
Тепер і від нас залежить, як це Слово посіється в серцях тих, кого ми зустрінемо сьогодні, завтра, тобто на шляху цього паломництва Ювілейного року.