Дорогі браття і сестри у Христі, ми продовжуємо Цей Великий піст з душевним спокоєм. Без сумніву ми вже зустріли різні труднощі і ситуації, які могли повпливати на наш душевний стан. Ці випробування показують, що ми по-різному можемо відреагувати на різні ситуації. В одних випадках ми радіємо, що саме так поступли, а за інші шкодуємо і кажемо: “можна було би по-іншому вчинити”, або досягли якось результату, але ціною того, що втратили душевний мир.
Досвід показує, що ми часто повторюємо те, що робили раніше. Тому, якщо хочемо в майбутньому змінити свою поведінку, то нам потрібно вносити корективи вже тепер.
До прикладу: якщо ми в якість наприженій ситуації втратили душевний спокій, то не потрібно себе, як ми кажемо, “їсти за це”, що спричинить додатковий неспокій, а навпаки потрібно дозволити Богові заспокоїти нас. Це означає – не закриватись в собі, а навпаки звернутись до Нього і попросити помочі. Або, якщо нам не вдається виправитись самостійно, то потрібно звернутись за допомогою до тих, кому ми довіряємо.
Сьогоднішня історія з Євангеліє – це розповідь саме про ту людину, яка сама не справилась із своєю неміччю. Це розповідь про чотирьох людей, які допомогли своєму другу. Вони мабуть пробували йому допомогти самостійно, але цього було недостатньо, бо було те, що тільки Бог міг зробити для цієї людини – простити їй гріхи.
Отож вони вирішили понести його на своїх плечах до Месії – і це було важко фізично. Але, мабуть, ще важче стало на душі у кожного з них тоді, коли вони підійшли до дому, де був Ісус, побачили натовп. Двері закриті. Місця не було. І, напевно, серед тих людей знайшлися такі, які сказали: “Ну, куди ви лізете? У всіх є свої проблеми.” І що ж зробили ці четверо? Чи вони кричали? Чи сварились? Ні, вони спокійно, як написано в Євангелії: розкрили стелю. Мовчки. Спокійно. Бе зайвої напруги.
Ми не чуємо жодного слова, який би виразив їхній неспокій. Жодного крику на інших чи розпачу від безвиході. І це не був вияв байдужості. Це була ознака їхньої віри.
Є така спокуса думати, що сильна віра – це коли людина голосно молиться, активно жестикулює, виражає бурхливі емоції. Це радше привертання уваги до себе, ніж вияв віри до Бога. Писання каже: “Віра надожується від слухання” – тобто не від крику, не від галасу.
Ці четверо почули про Ісуса і відчули, що Він їм допоможе. І те, що вони почули, народило в них таку довіру, що жоден натовп, жодні заблоковані двері, жодна чужа байдужість не змогли забрати довіру до Спасителя, яка дарувала їм внутрішній мир.
Мир у серці – це не відсутність перешкод. Це присутність довіри.
Вони вірили і довіряли – і саме це тримало їх у стані спокою серед усіх труднощів. Не обставини змінились довкола них, але це вони самі змінились, зсередини, ще до того, як сталось чудо.
І книжники теж мовчали, але чи вони мали мир у серці?
В цій історії звернено увагу також на книжників. Вони теж мовчали. Зовні – тиша. Але всередині була буря. “Як може цей так говорити? Він богохулить!” Жодного слова вголос і при цьому їхні серця засуджували, бунтували і цим не були здатні розділити радість людини, яка була зцілена.
Ось два види мовчання: мовчання миру і мовчання бунту.
Книжники тримали “піст на словах”, тобто струмувались – але їхні серця не мали спокою. І Господь бачить саме це: “Чого таке мислите у серцях ваших?” Він звертає увагу не тільки на те, що ми говоримо вголос, але перш за все на те, що відбувається всередині.
Піст, який ми тримаємо цими днями, – це не лише піст від їжі, від розваг. Це піст очищення від того, що робить наше серце неспокійним, це піст від слів і думок, які не несуть миру. Від осуду, від тривоги, від внутрішнього бунту проти того, що посилає нам Господь.
Запрошую сьогодні звернути увагу до кого ми білше уподібнюємось: до друзів чи до книжників?
Друзі – це ті, які повернули спокій душі розслабленого, це ті, які не входили в конфлікт і якісь напруги. А книжники – це ті, хто маючи знання Святого Писання і будучи великими аворитетами, не змогли збанути найваливішого – важливсіть присутності Бога у серці людини.
Слухаючи слова Христа: “Чого таке мислите у серцях ваших?” покаймось від наших лихих думок та помислів і Бог нам простить.
Слова прощення – це завжди слова миру. Коли Господь говорить “відпускаються тобі гріхи” – це не просто слова. Це звільнення від основного джерела неспокою. Це повернення її зціленою до її внутрішнього дому.
Дорогі у Христі, у час Великого посту ми запрошені розпізнати “Слова миру” , які Господь нам дарує. Для цього ми маємо найперше зупинити критиканські, бунтівливі думки в наших серцях.
Послухати, що Господь говорить до нас в наших ситуаціях, в яких ми почуваємось розслабленими?
Ті четверо принесли до Ісуса свого друга – і повернулись додому, як свідки чуда.
Мабуть ми знаємо подібні ситуації в наших друзях, в яких вони самі не справляються. Тож принесімо ми своїми молитвами і ділами до Нього тих, хто має: страхи, тривоги, сумніви. Щоб і ми стали свідками чуда, коли Господь повертає те, чого найбільше прагне наше серце – душевний мир.