Колись мені сказали, що не можна молитись перед іконами, бо це матерія, тобто творіння людських рук, а людина не може молитися до когось чи до чогось.
І коли завели у великий зал, де не було жодної ікони, але було багато людей то, почавши молитву, зауважив, що дивлюся на людей, які були на сцені. Пригадав, що не можна молитися до людей і я закрив очі. Але і тут в моїй уяві постали різні образи людей, речей, дивні ситуації.
Була безвихідь: образи людей чи речей були завжди чи то на яву, чи то в уяві. Читати далі Відкинути ікони – це зробити переший крок до знищення присутності Божественності
Ви знаєте хто перший написав ікону?
Сонячного дня йдеш по центральній вулиці міста. На устах з’являється легка усмішка, це є свідчення того, що внутрішня радість хоче вийти наверхи. Дійсно є чим радіти. Багато мрій збулося, багато запланованого виконалось. Залишився добрий слід на цій землі і в серцях людей. Колись читав, що можна радіти від того, як хтось радіє. Не вірив у це твердження. Минуло трохи часу і одного дня зауважив за собою, що уста невимушено творять усмішку, коли бачиш щасливі очі іншої людини. 
Коли двоє зайшли у храм, то обоє зайшли у святе місце. Коли почали молитву, то обоє почали звертатися до Бога. Коли почали згадувати себе у молитві, то із повноти серця почали промовляти. Молились так, як їм підказувало серце. Кожен виливав свою внутрішність.
Нас вражають події, що не є звичайними, нас вражає поведінка людини, яка не є людською. Ми дивуємося цьому, а деколи навіть жахаємося, показуючи цим свою відповідь через внутрішні емоції і незадовлення. Одного разу великий духовний чоловік сказав: “У новинах мало розказують про добрі вчинки, бо вони природні, а неприродні вчинки увагу привертають більше. Саме тому частіше показують незвичні факти, приваблюючи цим глядачів”. А що ви скажете на те, коли нас дивує справжня людська поведінка?