Щойно він зрадив його тричі. На душі великий неспокій від скоєного. Ось, відкрились двері і з’явилась постать. Чоловік відчув на собі погляд. Так, це був Він.
І хоч яке палке було бажання, все ж не зміг поглянути на нього. Все через страх перед докором за гріхи. Але невидима сила підвела очі грішника. Погляди зустрілись.
Обоє знали, що учитель перестав бути учителем, а учень зрікся бути учнем. Тепер одна людина дивилась в очі іншої людини. Обоє шукали підтримки…
Дивним було те, що замість докору та гніву грішник відчув слова: “Я люблю тебе. Повір, я люблю тебе!”
і заплакав гірко …
Як часто ми відвертаємось від Бога, зраджуємо Його мимоволі, нехотячи. А потім маємо страх, що будемо покарані за цю зраду. Щиро, зі сльозами на очах , каємось у своїх гріхах і, як маленькі діти, чекаємо на покарання… А у відповідь чуємо слова прощення і любові, тому що Він ніколи не карає – Він просто любить.
Згадалось оповідання Бруно Ферреро “Розп’яття”. Про злодія, який хотів вкрасти з срібного розп’яття золотий терновий вінець. Розп’яття було розташоване дуже високо, і злодій, намагаючись зняти вінець, зірвався, але рука Ісуса Христа ворухнулась і втримала злодія. І коли зранку служитель храму прийшов то побачив, що “тримав його розіп’ятий Ісус міцно і з любов’ю”