Ісус сказав: «Коли перебуватимете в моїм слові, ви дійсно будете моїми учнями й спізнаєте правду й правда визволить вас» Ів 8,31. Особливий наголос на цих словах був пророцтвом, про те, що «Постануть з поміж вас лжепророки і будуть зводити вас». Так і сталось, Церква Христова через цілу історію свого існування постійно веде духовну боротьбу. Ця духовна боротьба є різною: найперше це боротьба її членів, окремих християн, із спокусами цього світу. І друга боротьба – це боротьба із гуртом людей, які мають за мету знищити Тіло Христове. Так, як сатана хотів звести Ісуса на пустині, так подібно різні злі сили хочуть знищити Церкву. Такі нищення були і є відверті: через кровопролиття, заборону, переслідування. Також є нищення потаємні. Вони є замасковані, проявляються в єресях, внутрішніх ворожнечах, тобто у всьому, що веде до розколу і віддалює від Бога.
З історії Церкви знаємо, що найбільший удар зазнала первісна церква. Вони були переслідувані і нищенні за кожний зовнішній вияв віри. Другим ударом було нищення внутрішнє з причини єресей. Коли християнство ширилось, то місцеві переконання, релігійні ідеї хотіли вдягнути лише сорочку християнства і далі залишитися такими, якими були. Таким чином духа Христового не було, але була лише зовнішня ознака. Це звичайно давало початок суперечкам і роздорам.
Щоб уникнути такого неспокою в церкві єпископи збирались на Собор, щоб вияснити все і дати дороговкази. Всі прості християни очікували на ці рішення, щоб у дусі послуху і покори отримати визволення від сумніву, та далі продовжувати бути Учнями Христа.
Минуло 8 століть, які подарували 7 Соборів, плоди ясності у нашій вірі. У кого, у що і як маємо вірити – на такі питання відповіли ці собори. На знак такого величного діла Церква встановила у першу неділю Великого Посту особливе святого – Торжество Православія. Це було свято, що поставило крапку над кожною неправдивою думкою, щодо віри і почитання Бога. Це свято і для нас є пригадкою – нашого Православного почитання Бога. Як ми правильно славимо Бога.
Прослава має починатися із нашого серця, а краще сказати від нашого духа. Саме наш дух має спонукати нашу душу і наше тіло до зовнішнього почитання. Коли не буде духовної основи, то після молитви залишиться відчуття фальшивості і нерозуміння того, що сталось.
Духовне почитання повинне бути ще й в істині, тобто правдивості вчення Церкви, яка черпає свої догмати (незаперечні постанови) з Св.Письма та Учителів Церкви.
Про Ікони
Сьогодні почитаємо ікони. Відновлюємо у своїй пам’яті, у своєму розумінні правдивість їхнього почитання.
Собор навчає, що святі ікони це тільки видимі символи невидимих осіб, яким віддаємо почесть. Почитаючи святі ікони, ми не почи¬таємо паперу, полотна чи дерева, з яких зроблені святі ікони, тільки віддаємо честь тим особам, які на них зображені. Почитання святих ікон Собор ставить нарівні з почитанням святого Євангелія, хреста й мощей святих.
Ікона – живий символ особи святого не в значенні органічного життя, а в значенні носія животворного світла. Вона є зображенням Божої Особи втіленої (в людину); вона передає вигляд Сина Божого, Який прийшов у тілі і став видимим, через що ми можемо Його зобразити звичайним способом. Ікона – священний образ, частина Священного Передання, його прояв; “богослов’я у фарбах”, “Євангеліє для початківців”, вона відтворює не суб’єктивні уявлення, а саму духовну реальність. Почитання ікон є догматом християнської віри (VII Вселенський собор).
Це правда, що Бог не пояснюваний, але про Нього говорить Святе Письмо. Слово Його невидимо створило світ, але воно звучить на сторінках Біблії. А ікона – це та сама книга, написана лише не буквами, а фарбами.
Тому споглядаймо ікону і наближуймось до Бога. Бог прийняв тіло, щоб бути з Нами, Бог прийняв букву, щоб ми почули Його, Бог прийняв кольори на іконах, щоб ми завжди відчували Його погляд і пригадували про Його доброту.