У храмі була тиша. Люди заходили перед Богослуженням і займали вільні місця. Увійшла одна старшого віку жінка, перехрестилась, поклонилась і дістала телефон, розблокувала його, щось швидко пролистала і почала дивитися… Це помітив хлопчик, у якого щойно батько забрав телефон. Він штурхнув тата ліктем і кивнув у бік бабусі, мовляв: «Дивись, вона ж у храмі користується телефоном. Ти казав, що не можна!».
Батько одразу все зрозумів і тихо, але достатньо голосно, щоб почула й бабуся, сказав синові: “От коли будеш такий, як вона, тоді й зможеш користуватися телефоном у храмі”. Хлопчина зітхнув… Бабуся, почувши ці слова, усміхнулася, обернулася до нього, лагідно погладила по голові й промовила: “Татко твій мав на увазі не мої літа, бо довго прийдеться чекати… Ти з часом, із досвідом ти навчишся розрізняти, де і коли, а ще й як використовувати телефон. Бо кожна річ має своє призначення!” І далі знову схилилася до екрана, тихо ворушачи губами…
Тато хотів, щось ще сказати, але священик почав Богослуження і хор голосно заспівав: “Амінь”
А бабуся відклала телефон у сумку, попередньо увімкнувши режим «літачка» — наче нагадуючи собі, що зараз час для неба.
Минув якийсь час. Хлопчик знову побачив бабусю у храмі. Вони знову стояли поруч. Після Літургії він тихенько, але так, щоб почув і тато, сказав: “Дякую… А мій тато тепер як ви!” Бабуся тільки усміхнулась, видаючи, що нічого не розуміє. А хлопчик продовжив: “Ну… тепер, коли повертається з роботи, вмикає режим “літачок” і проводить час зі мною!”. Бабуся ще продовжувала дивуватись, але молода жінка, що стояла поруч, (виявилось це була мама хлопчини), усміхнулася й додала:”А то… це були ви? Мій чоловік часто згадує ту історію … І часто повторює ваші слова про те, що кожна річ має своє призначення!”
Бабуся продовжувала уважно слухати, але вмить простягнула руку до сумки і витягнула телефон. Розблокувала і емоційно промовила: “Ой як добре, що ви мені нагадали про телефон. Я ж чекаю на важливе повідомлення від внучки!”
Режим “літачок” був вимкнений.