Христос Воскрес! Дорогі браття і сестри ми продовжуємо звіщати Христове воскресіння і свідчити надію на життя вічне, яке нам дарує Господь. Це Торжество і це свідчення дало початок місійній діяльності апостолів, яку тепер ми успадкували. Тепер ми нагадуємо цьому світу про те, що Бог нам приготував на небесах вічні оселі. Ми віруючи у Сина Божого, який зійшов з небес воплотився, жив серед нас, вмер за нас і воскрес задля нас і нашого спасіння, ми стаємо спадкоємцями Царства Божого. Ось тому, кожного разу в Божественній Літургії ми проголошуємо між нами “Благословенне Царство Отця і Сина, і Святого Духа”.
Проголошуємо і творимо
Не вистачає лише сказати, але слово має воплотитися, статися видимим. І так , як кожен з нас залучений до цієї святої місії, ось кожен має відчути відповідальність за видимість цього Царства між нами. До храму приходять різні люди: хто з цікавості, хто з потреби, хто задля спільної молитви, хто задля сліжіння Богові, а хто задля бажання єдності перед Отцем небесним із своїми духовними братами-сестрами. І хоч ми приходимо до Бога, але ми також дивимось один на одного і в нас в голові виникають різні думки. Як би було добре, щоб наша поведінка і наше спілкування було би джерелом добрих думок для інших. Щоб, дивлячись на нас, інші славили Бога!
Які думки викликав розслаблений, що лежав при овечій купелі?
У Євангелії від Івана (Йо. 5, 1-15.) читаємо історію про чоловіка, який 38 років перебував в особливому місці. Він мабуть прийшов чи його принесли у це місце з надією на виздоровлення. Пройшли дні, місяці і роки, але він не повернувся до свого дому. Там пройшла ціла історія його життя. Його мабуть знали усі і всі вже звикли до його присутності.
Коли Ісус побачив його і дізнався його історію, то дивним було запитання: “Бажаєш видужати?”. Це запитання видавалось дуже дивним. Бо відповідь напрошувалась сама – він же весь цей час перебуває у місці надії, де може отримати зцілення. Але з другої сторони, що можна було подумати, дивлячись на цього чоловіка і довідуючись про його історію?
Складається враження, що Ісус у цьому слові “Чи бажаєш” хоче допомогти цьому чоловікові пізнати правду про себе. Коли хтось нас питається про наші бажання, тоді ми самі себе запитуємось про це і намагаємось відчути: що насправді ми бажаємо?
Запитаймось самі себе: Які думки постають у людей, які дивляться на нас, які дізнаються про нашу історію?
Те, що ми приходимо до храму і перебуваємо у місці надії, це ще не означає, що живемо надією! На жаль бажання могло згаснути, на жаль ми могли би вже зжитись із нашими недугами тілесними і духовними, переконуючи себе, що наша така доля “лежати”!
Коли чоловік давав відповідь Ісусові, то він не відповів про свої бажання, а в його словах вилилась вся біль на інших, які не допомогли йому. Він мабуть нарікав, заздрив, злився в той же час, коли інші раділи і славили Бога. Він був місці надії, але чи жив надією? Чи давав свідчення надії іншим? А може він показував стан безнадійної людини і цим самим показував поганий приклад?
Як важливо, щоб наші бажання не згасли, а жили і давали нам силу продовжувати надіятись!
Наші бажання – це насправді дія Святого Духа, яка побуджує у нас прагнути те, до чого ми покликані – до життя в повноті!
Перебуваючи в єдності із Богом це бажання буде тільки збільшуватись і скріплюватись! Це видно по наших очах, це чутно по наших словах чи є ще у нас бажання! Але відходячи від Бога, від джерела надії, наші бажання будуть гаснути … і ми можемо перетворитись в тих, котрі будучи у місці надії, відчувають себе безнадійними!
Пригадаймо свої недуги душі і тіла, складні ситуації в житті і почуймо запитання від Господа: “Чи ти бажаєш …. ?”
Це важливо, щоб ми давали відповідь: “Так Господи, хочу!”