Тихий вечір на дворі,
А дитинка при вікні
дивиться йде Миколай,
просить: “Отче, завітай”
А владика далі йде
і ні оком не моргне,
А в дитинки сльози, сльози:
“А я чемна була тоже …”
Тихо матінка підходить
І з сльозами ніжно мовить:
“Прости, доню, нас з батьків,
Що живеш не в багачів.
В нас нема грошей багато,
Щоби Миколаю дати,
Щоб до тебе завітав
І даруночок віддав.
“Мамцю”- дитятко шепоче,
“Нащо Миколаю гроші?”
“Він із неба, він від Бозі
подаруночки приносить”
Доню мою вибачай,
Але це не Миколай,…
Це простенький чоловік,
Що за гроші йде до всіх.
Сумний вечір надворі,
Бо дитинка плаче в сні.
Раптом двері відчинились
І у хаті засвітилось
У яскравих злотих шатах
Миколай заходить в хату,
Ангел торбі щось несе
І Антипко із-заду йде.
Дитя очі відкриває
І сміється Миколаю:
“Що за диво, що за чудо?
Мамцю, я казала, що він буде!”
Мирний вечір надворі
спіть дорослі і малі
Хай Господь благословляє
Тих, хто наслідує Миколая.
Ця історія, дорогі друзі, не вигадана. Вона сталася зі мною, у славні часи мого пластування, коли я виростав у рідному Тернополі. Це був період, коли ми, юнаки-пластуни, несли радість і віру в чудо, перевтілюючись у помічників Святого Миколая.
Це було одного грудневого вечора. Нас було троє:, Я, Олег і Андрій, – галасливі, але відповідальні хлопці. У мішку мали дарунки, кожен з яких був ретельно порахований і підписаний. Наша місія була чітко спланована: кілька конкретних адрес, де нас чекали діти. Ми саме повертали за ріг засніженої вулиці, коли почули дитячий голос.
Зненацька з темряви, з однієї непримітної хатинки, вибігла маленька дитина. Вона вигукувала: “Миколай, іди до нас! Миколай, Миколай, іди до нас!”
Ми завмерли. Наша ідеально спланована місія миттєво похитнулася. Що робити? Наші дарунки були чітко розписані, жодного зайвого пакунка, жодної запасної цукерки. Ми стояли, дивлячись один на одного.
Пластунська кмітливість і бажання нести добро все ж перемогли. По цукерці з кожного дарунку і маємо ще один маленький дарунок. Так, це було трохи нечесно щодо інших дітей, але що було робити?
Ми рушили до тієї хати. Обережно постукали.
Зсередини почувся втомлений, підозрілий жіночий голос: “Хто там?”
“Це Миколай!” – гукнули ми якомога бадьоріше.
У відповідь почулося гостре, майже відчайдушне: “Я ніякого Миколая не запрошувала, я не маю грошей! Хлопці, йдіть кудись далі!” Жінка, мабуть, думала, що ми просто прийшли “працювати” і вимагатимемо платню. Її слова були різкі, але в них була прихована гіркота і сором за свою бідність. Нас фактично послали. Але ми вже не могли відступити.
“Та ми не до Вас, а до Вашої дитини!” – відповів один із нас, і ми знову постукали. Щоб додати ваги, ми почали тихо, але урочисто співати: “Ой хто, хто Миколая любить…” Минуло кілька напружених секунд. Можливо, наші голоси, може, дитяче схлипування, що було чути з хати, зламали опір матері. Повільно, зі скрипом, двері відчинилися. А далі все пішло, як у найкращому сценарії і ще багато чого імпровізованого.
Коли дитина побачила нас, її оченята спалахнули таким непідробним, чистим щастям, що в нашому імпровізованому подарунку не було потреби. Вона просто світилася радістю. Вона, на відміну від матері, знала: справжній Миколай приходить не за гроші, а за вірою. Дитя постійно повторювало: “Мамцю, я казала, що він буде!”
А її мама? Вона стояла, прикриваючи обличчя. Її очі були повні сліз – але це були вже не сльози сорому чи відчаю, а сльози тихої, несподіваної вдячності.
Ми залишили той маленький даруночок, наповнений цукерками з різних пакуночків, але в нього було вкладено стільки щирості та несподіваного дива, що він, мабуть, був найціннішим того вечора.
Коли ми йшли, той контраст – спочатку розпач матері та її слова про гроші, а потім чиста, безкорислива радість дитини та її сльози щастя – так сильно вразив мене, що пізніше ця історія сама собою народила пісню про справжнього Миколая, який приходить не до багатих, а до тих, хто вірить і чекає.
Ось так у Тернополі, на засніженій вулиці мікрорайому Глибока, несподіване дитячий голос навчив нас справжньому змісту милосердя.