Одного дня, на початку нового навчального року, священник запросив до храму учнів, студентів і вчителів, щоб помолитися разом і благословити їх на новий навчальний рік. Після молитви він подивився на дітей і несподівано запитав: “А скажіть мені, для чого ми йдемо до школи?” У храмі стало тихо. Ніхто не очікував такого запитання.
Один хлопчина несміливо підняв руку і голосно відповів: “Щоб вчитися!”
– Добре, — усміхнувся священник. — А ще?
Інша дитина сказала:
– Щоб отримати хороші оцінки.
Хтось додав:
– Щоб стати розумними.
А один хлопчик, трохи знизавши плечима, сказав:
– Бо мене тато і мама ведуть до школи.
Діти засміялися, лиш священник не сміявся. Він продовжував уважно дивитися на них і, здавалося, чекав зовсім іншої відповіді.
Діти перебрали майже всі можливі варіанти: щоб отримати знання, вступити до університету, знайти хорошу роботу, мати успішне майбутнє.
А священник усе ще мовчав.
І тоді маленька дівчинка, яка до цього часу сором’язливо стояла осторонь, невпевнено підняла руку.
– Щоб… зустріти друзів, — тихо сказала вона.
На обличчі священника з’явилася усмішка.
– Ось! — радісно промовив він. — Саме так! Школа – це місце зустрічі!
Діти здивовано подивилися на нього.
– Ми йдемо до школи не тільки для того, щоб набратися знань. Ми йдемо туди, щоб зустріти одне одного. Щоб навчитися бути поруч. Щоб підтримати того, кому важко. Щоб не залишити самого того, хто сумує. Щоб допомогти тому, хто не встигає. Щоб простягнути руку тому, хто впав. Щоб сильніший навчився відповідальності за слабшого, а той, кому сьогодні допомогли, завтра сам став здатним допомогти іншому.
– Знання, – продовжив духовний наставник, – роблять наш розум великим. Але для чого нам великий розум, якщо серце залишиться маленьким?
У храмі стало зовсім тихо.
– Ми можемо знати багато мов, формул, дат, законів і правил. Можемо мати дипломи й високі оцінки. Але якщо не вміємо любити, прощати, підтримувати і помічати людину поруч із собою – чого насправді ми навчилися?
Священник подивився на вчителів.
– Я сьогодні молився за те, щоб цього року у вас було менше причин говорити про те, хто погано поводився, хто кого образив і хто з ким посварився. Я молитвся за те, щоб ми частіше говорили: «Подивіться, які в нас хороші діти!», «Подивіться, як вони допомагають один одному!», «Подивіться, як вони вміють підтримати того, кому важко!», «Подивіться, як вони вчаться не лише читати книжки, а й читати людське серце!»
Бо школа має навчити не тому, “як жити самому і самодостатнім”, а “як жити разом з іншими”.
Вона має допомогти нам зрозуміти, що наше життя не є дорогою, якою кожен іде сам до власного успіху. Ми йдемо разом. І якщо хтось спіткнувся — ми не переступаємо через нього, а допомагаємо піднятися, щоб далі продовжити шлях. Якщо хтось слабший – ми не відштовхуємо його, а підтримуємо. Якщо хтось сумує — ми не проходимо повз, а зупиняємося поруч. Якщо хтось має більше сили, здібностей чи знань – це не привід бути вищим за інших. Це можливість послужити тим, кому сьогодні важче.
— Ось чого я бажаю вам на цей навчальний рік, — завершив священник. І знову додав:
— Нехай ваш розум стає більшим, але разом із ним нехай стає більшим і ваше серце.
Після цих слів у храмі запала тиша. Цього разу ніхто не поспішав говорити. Задумалися діти. Задумалися студенти. А найбільше — вчителі. Після богослужіння одна з учительок підійшла до священника. Вона мило усміхнулась і сказала:
– Дякую вам за ці слова. Я сьогодні зрозуміла щось дуже важливе.
– Що саме? — запитав священник.
– За всі роки навчання в інституті, за всі додаткові курси, семінари й професійні навчання… чомусь майже не говорив нам про це, не наголошував.
– Ви про що?
– Про любов. Про доброту. Про підтримку. Про зустріч в школі. Про те, як бути поруч і допомагати.
Вона на мить замовкла і продовжила.
– Знаєте, я задумалась не лише про школу. Я тепер думаю про сім’ю, про церкву, про роботу, про всі місця, де ми щодня зустрічаємо інших людей.
І чомусь усюди ми так багато говоримо про те, що треба зробити, чого досягнути, скільки заробити, що вивчити, як стати успішним… а про любов говоримо так мало. Про доброту — так мало. Про підтримку — так мало. Але ж саме цього ми всі так потребуємо.
Священник уважно слухав і мовчав. Він лише усміхався. Бо зрозумів: того дня маленька дівчинка дала відповідь не лише на запитання про школу.
Вона нагадала дорослим про найважливішу школу людського життя. Школу любові. У ній немає канікул. Її уроки відбуваються щодня – у сім’ї, на роботі, у храмі, серед друзів і навіть серед незнайомих людей. І головний її урок дуже простий: “Ми живемо не для того, щоб стати найрозумнішими серед інших, а для того, щоб, отримавши знання і силу, навчитися любити інших і бути для них даром.”
Бо великий розум може багато знати. Але лише велике серце знає, для чого ці знання потрібні.