Правдива історія (30 вересня, 2007)

Мене звати Любов. Ціле своє життя живу згідно зі своїм іменем, люблячи. І якщо подивитися у минуле, то без похвали можна сказати, що прожила його для інших. Віддавала все, що мала.
Коли прийшли скрутні часи, не завагалась і вирушила на заробітки. Спочатку все було добре, якщо можна так сказати. З моєю допомогою діти економічно піднялись, борги віддала і з’явилась мрія подбати про власне житло. Я вирішила залишитись ще на кілька років і дітям забезпечити краще життя. Нехай вони живуть добре.
Та мої мрії і рішучі плани захитались від підвищення цін. Ледь змогла купити сину квартиру і то з позиками. Тепер знову треба працювати, щоб віддати позичене. Другим ударом для мене було те, що змушена була змиритися з тим, що хати для дочки не буде. Ціни великі і здоров’я вже нема.
Одного дня дзвоню додому, щоб сповістити радісну новину про мій приїзд.
Ох…Краще була би не дзвонила, краще була би не тужила і не мріяла про радісні хвилини зустрічі. Дочка холодно заявила, щоб я йшла до сина, у ту квартиру, яку я йому купила. Чула такі історії від інших жінок, але не сподівалась, щоб це станеться зі мною. Спочатку був шок, потім розчарування. Я відчула, що поступово входжу в депресію. Ну так, жила для інших і сама залишилась без нічого.
Мені і настрій не покращило те, що завтра будуть мої іменини. Я ж Любов! А яка ж я любов, якщо ненависть посіяла між дітьми…? Заплакала. Чую, що моє серце наповнюється ненавистю. Так, така злість переповнювала мене… і до кого? – думаєте ви. Звісно до себе. Все на марно.. марно все. Ось така печаль. Але я не про те… (читайте далі).
Той день не забуду ще й тому, що зустріла свою знайому. Вона називається Віра. Слова печалі якось вийшли самі. А вона слухала. Її ніжний погляд мені багато говорив, хоч уста її були закриті. Коли я востаннє зітхнула і замовкла, вона до мене промовила: «Завтра наші іменини. Поїдемо до одного чудотворного місця. Там гарно».
Хочете вірте, а хочете – ні, але другого ранку мала їхати з нами ще одна наша знайома, яку звали Надія. Мене це ще більше заінтригувало. Нас троє: Віра, Надія і Любов в день іменин і всі разом. Таке і не придумаєш.
І ось день наших іменин. Ми вже на високій горі споглядаємо неземну красу, а далі почались незбагнені відчуття духовної краси: молитва, запалювання свічок, тиша. Найбільше зворушили маленькі картинки, які демонстрували чуда, здійсненні за посередництвом Матері Божої. Саме після цього почала молитись і розмовляти з Марією про свої проблеми, ділитись болем. Не знаю була це молитва чи ні, може скоріше щось на зразок розмови двох матерів, проте прості щирі слова мені принесли полегшення. Захотілось жити далі. Ми повертались додому і я нерішуче промовила: «Правда, ми ще раз повернемось сюди? Тут гарно…»
Ось так, завдяки Вірі, я повернула собі любов. А ще. Надія тоді не змогла бути з нами. Її попросили про допомогу. Її слів підтримки теж не забуду, а, особливо, її енергійність. Вона хоч і старша від мене, але порив до життя має кращий, ніж мій. Вона ж Надія! Вона такою повинна бути! – подумала я собі. А я любов… так, тепер я любов…
Спасибі вам Віро і Надіє. Подяку вам складає Любов.