Одного разу, я почав розмову з Господом: “ Господи, Ти покликав мене творити добрі діла, але скільки пам’ятаю випадків, коли я хотів зробити добре діло, але Ти не дозволив цього зробити, не створив для цього умов”.

Це я сказав щиро і навіть, опираючись на факти: “Пам’ятаєш того жебрака, якому я хотів дати милостиню, а у мене її не було. Я так довго дорікав собі за те, що не зробив того, що Ти казав: давати бідним милостиню. А ще, пригадуєш мого товариша у лікарні, який так сподівався, що я до нього прийду, розділю з ним його журбу і самотність, але цього не сталось – обов’язки зайняли весь час у мене і я не сповнив того, що Ти хотів: відвідати недужого. Так, тоді я пережив такий сором і докори сумління, що почувався дуже погано. А скільки ще було випадків, котрі залишили в мені лише біль і печаль та все через те, що хотів робити добро, а це не можливо. Я зрозумів, що у мені немає вини, це все Ти винний, бо не створюєш умов”.

Слова закінчились, мабуть, перейшов гнів. Настала тиша, а з нею прийшов спокій і знову слова, але почути їх можна було вже у незвичний спосіб – у моїй душі. Їх було мало, але саме вони змінили у мені багато:

“Ти можеш! Можеш багато, значно більше, ніж те, що лише ти хочеш, або гадаєш, як би це мало бути, як це сповнити. Ти можеш зробити щось інше, або по-іншому, але можеш, ти можеш побачити те, що зараз не бачиш! Ти можеш!”