Церковна громада почалa своє існування, бo був/ла ти.
Церква тобі зуміла допомагти, бо ти потребував її допомоги.
Церква продовжує своє життя, бо ти є у ній.
Церква за цей час стала більш чисельною, бо ти прийшов до неї.
Церква за цей час зробила багато, бо ти підтримав її ініціативи.
Церква буде далі розвиватися, якщо будеш розвиватися ти.
Господь вибрав тебе, щоб ти спасав свою душу у громаді.
Вибрав тебе, щоб ти допоміг спасти душу іншим у цій громаді.
Господь кличе тебе, бо хоче бачити тебе у спільній молитві, у спільних ділах милосердя, у спільному служінні, Богові і людям.
Церква – це ти, це я, це ми!
Церква – це ніколи тільки ти, і ніколи тільки я.
Церква – це завжди ми.
Прийде час, коли у тебе виникне думка знайти собі якесь оправдання не прийти до церкви, не бути на молитві, не послужити іншим і ти можливо так і зробиш.
Тоді Церква буде далі продовжувати своє існування, далі буде продовжувати збиратися на молитву, творити спільно діла милосердя, служити Богу і людям, далі буде також молитися за тебе.
А ти… ? а ти будеш стояти в стороні … часто самого себе переконуючи у своїй гордій правоті, доказуючи самому собі у твому виборі, або банально шукаючи якісь нові оправдання …
Коли прийде слушний час, то голос твого сумління скаже правду. Скаже, хоч дуже тихо, але скаже …
Слава Ісусу Христу!
Істинно глаголите, отче. Дай Боже вам здоров’я та сили у всіх починаннях. Краще і правдивіше не скажеш, аніж сказано. Нехай Господь благословить!
Є багато справ, які можу ставити на перше місце у житті. Але від того побуту виникає все більше і більше нових проблем. Тому не варто ускоаднювати собі життя. А йти до Церкви. І робити свій вклад у її розвиток.
Коли вперше, вже свідомо, увійшла у Церкву, то відчула що я вдома. І таке приємне відчуття: відчуття дому і атмосфера любові, миру та спокою. І вже нікуди не хотілося іти та щось шукати – вже знайшла. Інколи, коли переймаюся різними речами/справами (наївно вважаючи що лише я можу виконати ці справи і від мене багато залежить), то знаходжу собі оправдання в тому, що не маю сьогодні часу на Церкву та відходжу на деякий час, мовляв полагоджу всі свої справи і прийду, коли буде вільний час. Залишаю місце на обовязок: в неділю та свято бути присутньою на Літургії.
Дивно, але ніяка справа чи особиста молитва не дають мені того відчуття дому. Я думаю, що Господу не потрібні лише мої особисті справи, добрі наміри, які я жертвую Йому. Господь просто хоче щоб я була присутньою, у Його дому, брала участь у Його житті, прийняла і запрошувала Його у своє життя. Щоб просто Його любила вже, тепер, і не відклада Його на інше місце чи зручнішу нагоду.
Бог завжди дає вибір. І від мого вибору залежить – чи я прийду до церкви чи ні, чи я відповім на запрошення до зустрічі з Господом чи буду десь зкраю просто спостерігачем, який мимоволі проходить повз церкви. Тільки від мене залежить – ким бути – ображеною слугою своєї гордості чи дорогою гостею, на яку чекають з любов’ю …