Життя у місті сильно відрізняється від сільського життя, де всі про кожного знають. У селі подія однієї людина стає подією усіх, у місті підкреслюють приватне життя і ти поволі губишся в потоці різних життів і ситуацій.
Ось так, роздумуючи, йду по вулиці одного великого міста і переконуюся у тому, що кожен живе сам  по собі. Думаю і ловлю себе на думці, що і я також, як і всі, постійно перейнятий своїми проблемами і на життя інших у мене просто немає часу. Хмм … часу… ні, час можна знайти. Значить бажання. Хоча … бажання теж є. То, що тоді?
Не знайшовши відповіді, намагаюсь вийти зі свого закритого простору і спостерігаю за довколишнім світом. Мені пощастило. Мої спостереження викликали у мене знайомі почуття гострих пережиттів. Бо у цю ж мить пролунав звук серени і було досить чітко видно як в далині мчить швидка допомога. Рух машин відразу змінюється, всі з’їзджають на праву сторону і дають дорогу. Всі так сумлінно виконують правила дорожнього руху, аж подиву гідно.
Серед цього всього напруження у поле мого зору потрапила одна жінка. Цікаво, що вона теж зійшла в сторону, хоч крокувала по тротуару і машини по ньому не їхали. Мене аж зацікавила її дивна поведінка і я пристально почав дивитись, що ж буде далі.
А далі було ще дивніше. Жінка витягнула якись шнурок і почала щось шептати. Тим часом наблизилась швидка допомога і через вікна можна було із трудом зауважити як лікарі боролись за чиєсь життя.
«Швидка» помчала далі і життя пішло знову своїм ритмом і своїми звичними правилами. Я поглянув у сторону дивної жінки. Її вже не було. Але непорушно стояв я і думав над тим, що сталось. І мене просто осінило: вона ж молилась! Молилась за незнайому людину. Мене вразило те, що вона зупинила свій ритм життя, відійшла на сторону і тихо співпереживала.
Саме тоді я зрозумів, що життя у місті буде життям людей лише тоді, коли ми навчимось зупинятись, щоб співпереживати один за одного. Може не надовго, але  все ж зупинятись.
Так зуміємо побачити, що існує ще життя інших людей. Так інші зауважать, що існуєш також ти .
Наступного ранку в автобусі перед тим як сісти першим я подивився довкола і вчасно зупинився. За мною стояла вагітна жінка. Ми обмінялись усмішками. Вона поважно сіла на вільне місце, а я поїхав настоячи, далі продовжуючи свої філософські думки про життя у місті.