Дорогі в Христі, Слово Боже, яке ми читаємо перед початком Великого посту (Мт. 6, 14-21.), нам нагадує, що ми маємо вибір прощати, або не прощати. Маємо вибір надіятися на свої сили, чи на матеріальні блага, або покласти свої надію на Бога. Наслідки від цього будуть різні.
Коли ми прощаємо, ми даруємо людині надію
Прощена людина може сподіватися, що наші розірвані стосунки будуть відновлені, що наш відносини будуть мати продовження. А якщо не прощаємо людині, ми таким чином не даємо їй цієї надії. Вона не може надіятися на добрі стосунки, не може надіятись, що той зв’язок, який розірвався, може знову відновитись. Коли зв’язується розірване, то відстань зближується, так і люди можуть станути навіть ближчими один до одного після конфлікту. Дар прощення – це є дар надії
Надія, яка не посоромить. Надії, яка принесе світло у життя тому, хто прощає і тому, кому прощено. Людина, яка прощає – це та людина, яка сповнюється світла, вона вже більше не носить біль в темряви від кривди. Навпаки вона пускає в своє серце світло. Вона перебуває в світлі, бо ніщо не обтяжує її серце. Та людина, якій прощено, вона отримує світло серед цієї темряви, яка могла її поглинути. Цим світлом стає введена, віддаляючись від темряви. Не є так просто звільнитися від темряви, але це точно, що якщо не буде світла, то темрява точно не залишить людину.
Через прощення даємо надію, даємо світло,, з якого вона може навіть не скористати. І тому наша надія має бути неодноразовою. Це, як сонце, яке постійно світить. Ми постійно можемо давати людині у темряві, то світло, яке допоможе їй вийти з цієї темряви.
Людина, яка просить просить прощення, шукає світла!
Тому важливо підтримати прохання людини, бо якщо ми не підтримуємо це прохання, тоді залишиться в темряві. А спокусник наблизиться і буде казати: “Ти пропащий, вже нема Надії для тебе на цій землі і в небі”
Бог хоче простити нам і любить прощати нам, бо Він не хоче, щоб ми себе відчували пропащими, безнадійними, втраченими.
Кожен з нас приходить до Бога, приходить з надією, що Бог прийме і простить. Ми повернемося завжди до Бога.
Що вибрати Бога чи матеріальні добра?
Ми маємо вибір покладатися на свої сили, на свої статки, на матеріальні блага, забезпечувати себе всім, що є на цій землі. Таким чином відчувати себе спокійними, що це нам принесе гарантії щастя, але потім знаємо, що чим більше маємо, тим більше за це переживаємо, щоб часом не пропало, щоб часом хтось не вкрав, щоб часом воно не зіпсувалося.
Той, хто покладається на матеріальні блага, вводить себе в обман, бо потім зрозуміє, що це його не спасе, не зробить щасливим. Господь запрошує нас покладатися на те, що є вічним. На те, що неможливо вкрасти.
Просім у Бога прощення за ті гріхи, які знищували нам надію, або ми в комусь знищивати надію.
Треба каятися з цих гріхів. Гріхів безнадійності, або надмірної надії.
Господь через св. Церкву запрошує нас в цьому Великому пості ювілейного року, щоб ми вирушили в цю подорож сорокаденного шляху в Надії, щоби день за днем, в такий духовний спосіб ми віддалялися від того, що знищує в нас надію, або ми інколи могли стати тими, хто став знаряддям безнадійності для інших.
Це дуже прикро, коли на тебе дивляться, як на безнадійного.
Це дуже прикро, коли на тебе дивляться, як на безнадійного! Інколи я себе запитую: “Як людина на мене подивилася: очима надії? Чи вона не може на мене дивитися очима надії? Це стається тоді, коли я не даю підстав до наії, якщо я не даю знаків того, що можна на мене надіятися, можна мені довіряти.
Також свята Церква запрошує нас, щоб ми в цьому пості переосмислили своє ставлення до матеріальних благ.
До того, що ми їмо, до того, що ми вдягаємося, до того, чим ми себе наповнюємо і кажемо: “Я це маю, це моє !” Чи часом ми не впали в ці залежності і не довірили своє спасіння саме цим матеріальним речам?
Церква запрошує нас, щоб ми навчились у цьому паломництві Великого посту збагнути, що дійсно є для нас найнеобхіднішим.
Бо, коли ми вирушаємо подорож, то не беремо з собою все, що маємо в домі, але беремо з собою найнеобхідніше. Виявляється, що ми в цьому найнеобхіднішому можемо прожити і почувати себе добре. Як це добре, коли би ми себе обмежимо до того самого необхіднішого.
Паломник – це той, який вирушає не сам, а з іншим і тому прощати один одному – це означає ще раз показати, що я хочу бути з тобою, я не хочу бути без тебе, не хочу бути сам, сама.
Паломництво – це тоді, коли я вирушаю назустріч і маю в кінці чекати на щось. Таким чином не будемо боятися смерті. Будучи на розіп’ятим на хресті, Ісус довірився на Отця, поклав на Нього всю надію і він підняв Його, воскрсив, не залишив Його на самоті.
У час спільного паломництва в надії нехай справді це буде час благодаті. Благодаті, яка підтримає нас у такий безнадійний час, де сильні цього світу не дають нам надії.
Тому покласти надію на Бога – це означає довіритися, Тому, Хто ніколи не розчаровує, ніколи не відкине нас, не буде міняти нас, як на базарі. Той, який віддав своє життя за нас. Надіятися на Бога – це не є ілюзія, це не якісь теорії чи меркантильні формули – це довіритися Тому, Хто пообіцяв і дотримається своїх обіцянок, бо любить і не може по-іншому.