Дорогі Браття і сестри у Христі, у Євангелії від Івана (Йо. 20, 19-31.) ми згадуємо про радісну подію воскресіння Ісуса, який прийшов до своїх учнів і дарував їм мир: “прийшов Ісус, став посередині й каже їм: “Мир вам!”” Доречі, це було не тільки привітання за звичаєм, це було справжнім даруванням миру тим, хто зі страху перед смертю закрились у домі.
Події переслідування, хресної дороги та смерті Ісуса дуже сильно вплинули на життя апостолів. Вони закрились від усіх у своєму страсі і переживали, щоб зберегти своє життя. Хоча раніше всі хотіли віддати своє життя за Ісуса. На жаль страх став сильнішим за їхні емоційні обіцянки. Тепер вони закриті, залякані і збентежені.
Того вечора через замкнені двері прийшов Ісус і дарував їм мир, який визволив їх від закритості, від страху, від відчаю.
Зустріч із живим Господом їх перемінила. Вони ще не мали сили і мужності вийти з дому, але вже не мали нищівного страху.
Коли прийшов апостол Тома, якого раніше не було серед них, то “учні йому сказали: “Ми бачили Господа.”” Можемо уявити собі з якими емоціями вони говорили про цю зустріч! Які в них були блискучі очі і радість на устах!
Тома не прийняв їхнього свідчення, можливо через те, що засумнівався у словах тих, хто зрадив, хто згрішив. Та все ж між ними не виникла жодна суперечка. Складається враження, що апостоли довірили цю справу Богу. Немов дозволили Богові діяти особисто. Що і сталось: Ісус приходить знову і відразу звертається до Томи. Знову чуємо: “Мир вам!” І знову стається чудо – смуток перемінився на радість.
Тепер вже всі апостоли: “увірували, що Ісус – Христос, Син Божий, та увірувавши, щоб мали життя в його ім’я”
Ми знаємо, що потім апостоли стали мужніми свідками Христа воскреслого.
Сьогодні у книзі Діяння апостолів ми читаємо: “Віруючих дедалі більше й більше приставало до Господа, сила чоловіків і жінок;”. Ось так виявляється сила зустрічі із живим Ісусом! Ось це приклад для всіх християн, щоб не затримували свідчення своєї віри, але передавали її іншим.
Синодальна Спільнота
Дорогі у Христі браття і сестри, ми продовжуємо шлях до “синодальної спільноти” і до пізнання Божої волі щодо нашої духовної родини. Ось ми зустріли Торжество воскресіння Христа. Запитаймо самі себе: як ця подія вплинула на наше земське життя? Як вплинуло ба наше ставлення до різних форм страху, до смерті, до вічного життя? Це допомогло нам перебороти наші “замкнені двері” , почути “мир тобі” і знову повернути радість?
Дехто зауважив, що у час святкувань є такі традиції, звичаї і обряди, які не завжди розуміємо для чого вони, що мають нам пригадувати, чого навчити. Робимо, бо робимо, бо інші так роблять і т.д. Але хіба так має бути?
Ми зараз впродовж 40 днів проголошуємо “Христос воскрес!” і лунає відповідь “Воістину воскрес” – невже це залишиться на рівні лише традиції, яка передалася нам чи це буде щось більше ніж звичай? Як це може виражатись?
Завдання
Що ви відчуваєте тоді, коли проголошуєте “Христос воскрес!”, або коли відповідаєте “Воістину воскрес!”? Які думки і емоції наповнюють вас? Чи до всіх ви так кажете чи лише для декого? Чому?
Чи у вас були такі ситуації, коли хтось проявив свою невіру подібно до апостола Томи. Чи ви довірили цю ситуацію Богу, щоб Він діяв, а ви давали би добре свідчення віри в живого Бога?
ЗАВЕРШАЛЬНА МОЛИТВА
Господи, наш воскреслий живий Спасителю, Ти прийшов до апостолів через замкнені двері і визволив їх від заритості, від страху і дарував їм надію на життя в радості тут на землі і потім у небесах.
Будь серед нас, Воскреслий Ісусе, прийди до нас через замкнені двері нашого серця і даруй нам мир.
Допоможи нам стати свідками Твого воскресіння і з вірою проголошувати Твою обіцянку: “Я буду з вами до кінця віку!”
Нехай наші сімʼї, наша спільнота стануть місцем радісного життя тих, хто повірив у твоє Воскресіння і живе в надії на вічне життя.
І будь благословенний, наш Боже, у нашій спільноті завжди, нині і повсякчас, і на віки віків.Амінь.