Мандрівник йшов дорогою свого життя. Це був звичайний щоденний шлях, щось його підносило, а щось опускало, щось нагадувало про незручність, а щось приносило радість і легкість дороги. Але одного разу, серед звивистих стежок цієї днини, він побачив щось незвичайне – десь біля краю лісу виднівся вхід у печеру. Вона виглядала привабливо, таємниче, і, ніби вікривалася лише для нього. Над входом до печери висів затертий надпис із її назвою, ледь-ледь можна було розгледіти останні букви “..ІХ”.
Були великі двері, які чомусь були привідчинені. На дверях на потемнілій дошці, теж був надпис, що виблискував на сонці. Було написано старими буквами: “СОРОМ”.
Мандрівник завагався і подумав: “А до чого тут сором?”, але цікавість взяла гору. Коли він наблизився до входу, тоді з тіні вийшов сірий. Він посміхнувся, відчинивши двері ширше, і напис “СОРОМ” наче зник, розчинившись у його лукавому погляді.
“Я, що мала дитина, що маю соромитися?”- сміливо подумав. Промені сонця тепер освітили вхід до печери. Чоловік продовжив рух всередину, і враз двері за ним зачинилися. У темряві зʼявились інші кольори. Теж яскраві, але видно було, що штучні …
Прийшло розчарування: “Я чекав чогось незвичного, якогось піднесеного відкриття, але … ” Тепер його кроки привели до якогось глухого кута. Надія на щось нове і захоплююче згасла, а життя раптом зупинилося. Він опинився в тупику. Переді ним була стіна і стояло єдине питання: “що робити далі?”
Повернутися назад? Логічно, якщо далі не зможеш йти, то вартує вертатись. Це було перше бажання. Мандрівник обернувся в сторону виходу, але побачив, що сірий міцно тримав двері, а напис “СОРОМ” знову з’явився, тільки тепер він був більшим і яскравішим.
Чоловік зрозумів, що з соромом не так легко справитися – це величезні і важкі двері, які тепер тримають його в цій темряві. Він почув шепіт, що безперервно повторював: “Ти не вартий світла, ти занадто поганий, щоб повернутися, а що про тебе подумають інші, ти не зумієш повернутись!”
І тоді Мандрівник усвідомив, що багато є таких, хто потрапляє в таку пастку. Вони, як і він, бачать лише вхід, але не помічають надпису. Вони на зупиняються у дверях сорому, а спішать необдумано увійти в середину. Вони легко піддаються спокусі, а коли опиняються в глухому куті, сором не дає їм повернутися назад. Це почуття немов зачиняє за ними двері, тримає в полоні страху і темряви, не дозволяючи вийти до світла.
Чоловік зрозумів, що єдиний вихід — це мужньо наблизитись до дверей сорому і відкрити їх.
Так, для цього треба мати силу та мужність, смирення і довіру, щоб не просто хотіти вийти із термряви, а й відчинити ці двері. Адже справжня сила не в тому, щоб уникнути помилок чи мучитись у глухому куті, роблячи вигляд, що все добре, а в тому, щоб знайти в собі сміливість визнати свою помилку і повернутися на шлях світла.
Він відкрив. Світла стало більше. Жодного докору чи осуду.
Виходячи із печери промені світла дуже разили очі душі і торкались немов до глибини серця, немов спалюючи щось невидиме.
Чоловік обернувся у сторону печери, закрив міцно двері, глянув вверх і протер той затертий надпис. Тепер всі букви виднілись добре, було написано: “ГРІХ”.
Ще кілька кроків і манрівник знову став на добру стежку. Життя продовжилося.