Про двох, котрі шукали за глядачами і про двох, які потребували один одного
Двоє молодих людей у публічному місці злились в поцілунку. Уста їхні були разом, але їхні погляди постійно блукали довкола, немов шукаючи сторонніх глядачів. Залишається нерозгаданим питання: це був поцілунок любові чи лише частина публічної театралізованої сцени «кохання»?
Бракувало ще простягнутої руки зі смартфоном для селфі, аби весь світ побачив… цю сцену. Та і сталось … Вона витягула телефон і за мить всесь світ став свідком цієї сцени. Потім вони “розʼєднались” і кожен поглянув на свій телефон … Прочитати все »
Людяність на перехресті
Одного ранку, стоячи на перехресті біля свого дому, я чекав на друга. Все було як завжди, але якось дивно – стояла поліцейська машина. Потім я помітив, що світлофор не працює. Тепер замість нього рухом керував поліцейський. Це було незвично бачити людину, адже ми так звикли, що технічні пристрої авотомачино регулюють наш повсякденний рух.
Але цього ранку все буде по-іншому. Атмосфера, яку створив поліцейський, була справді дивовижною. Він керував машинами з усмішкою, з лагідним поглядом, але водночас його рухи були чіткими та впевненими, інколи дуже строгими. Це було захоплючи. Водії у відповідь кивали головою, дехто піднімав руку на знак подяки, а хтось навіть вигукував: «Дякую!» Заторів не було, рух машин відбувався плавно, і відчувалося, що на перехресті панує справжнє життя.
Морозиво і обійми
Одного для зустрілись дві сімʼї, щоб разом посмакувати морозиво. Ось кожен вибрав свою улюблену композицію смаків і ласував за столом. Дорослі і діти сиділи окремо.
“Сьогодні надзвичайний день!” – вигукнув один хлопчина в емоціях. “Чому?” – буркнув інший. “Як, чому? Бо сьогодні ми смакуємо морозиво!” – здивовано відповів. “Аааа, але я щодня їм морозиво… ” – холодно завершив хлопчина. Прочитати все »
Де твоє «золотко»?
Сім’я нарешті наважилася на зустріч із священиком. Вони були молодими батьками. У них була маленька донечка. Останні події життя їх добряче сколихнули, тому їхню напругу в середині сімʼї уже не можна було приховати. Все йшло до чогось поганого…
Спочатку думали, що впораються самі, але все зайшло в глухий кут. І тепер з’явилася надія довіритись тому, хто вже в їхньому житті не раз показував дорогу до світла. Вони приїхали до отця, а радше — друга. Він уже давно був відомий своєю мудрістю та добрим серцем. Приїхали з надією отримати пораду щодо дуже важливого рішення, яке мало змінити їхнє життя.
Зустріч відбулася на подвір’ї храму, де під тінню церковних стін стояла лавка. Там усі й присіли. От лише їхня п’ятирічна донечка спочатку сиділа тихо, малюючи щось паличкою на піску, але коли розмова між дорослими стала більш серйозною, з якимись дивними словами, дівчинка тихенько відійшла, щоб роздивитися квіти на церковній клумбі.
Раптом жінка, перервавши бесіду, помітила, що донечки немає. Її голос затремтів, а серце шалено забилося. “Де наше золотко?” — вигукнула вона, і в її очах з’явився переляк. Чоловік, який до цього був повністю занурений у розмову, різко спохопився і почав крутити головою навсібіч. Їхні обличчя вмить поблідли, а всі думки й переживання про важливе рішення втратили значення. Прочитати все »
На парафії є “Незамінні” чи “Важливі”?
Посередині невеличкого села стояв старий храм. Гарний, хоч простими з білими стінами, але із золотим куполом. Кажуть, що та позолота ще з тих давніх часів. Всі у селі дорожили цим храмом, берегли його. Майже кожен вважав за честь хоч маленьке добре діло зробити для Божого дому. Але були й такі, що вважали себе… ну, не просто важливим, не просто кращими від всіх, а незамінними. Саме вони були постійними прихожанами і саме вони бездоганно виконували свої обовʼязки. Все село у належний спосіб їх поважало!
Паламар Петро з гордістю тримав ключі від церкви, а краще сказати “від усіх дверей” парафії. Сам священик у нього просить, щоб той відкрив йому храм. Він першим заходив і останнім виходив. Він не раз казав: “Якщо я хоч раз не прийду — хто вам відкриє? Хто у дзвони подзвонить? Хто світло ввімкне? Буде служба без мене?” Всі лишень погоджувались, бо дійсно: “Хто візьме на себе таку відповдальність?” Прочитати все »
Хто з нас важливіший?
.jpg)
Це був звичайний будній день. До храму увійшов спочатку паламар, а за якусь мить співець. Паламар розігрів вугілля для кадила, перевірив свічки, почав щось метушитися між вівтарем і притвором. Співець стояв поблизу іконостасу і щось гортав й мугукав для розспівки, прислухаючись до власного голосу чи з для контролю, чи то задля задоволення.
Паламар став перед іконостасом і милуючись, що все готово до служби, сказав: “Без моєї праці не було б Служби Божої. Хто б відкрив храм, приготував вівтар, кадило, чи запалив лампади?” “Може й так, але без мого співу яка би то була Служба Божа? Мовчання? Я – голос молитви Божого люду!” — відповів співак. “Я — руки і ноги цього святого служіння!” – не зупинявся перший. “А я — її душа!” – не здавався інший.
Бесіда ставала з кожною реплікою різкішою. У храмі ще не було людей, та вже витала тінь гордості. “Без мене храм був би холодним і темним” — промовив паламар, пильно вдивляючись у палаюче кадило і продовжив: “Я стежу цілу службу, щоб вугля горіло, щоб дим піднімався до неба, показуючи як молитва піднімається до небес!” Співець зайшов до захристії і, помахуючи молитовником, тихо, але впевнено заявив: “А я надихаю людей співом, веду своїм голосом їх у молитві. Голос — це молитва серця, без неї служба мертва.”
Не відомо чи би закінчилась ця суперечка про важливість кожного, як би двері не заскрипіли. Прочитати все »