Дорогі браття і сестри у Христі, в Євангелії від Луки(Лк. 17, 12-19) розповідається про те, як Ісус хотів увійти до одного села, але його зупинили прокажені, що стояли здалека. Вони зняли голос і казали: “Ісусе, наставнику, змилуйся над нами!”
Бути прокаженими того часу означало жити, але при цьому не мати життя. Адже вони були повністю виключені із суспільства. Вони жили невільниками своєї хвороби і в ізоляції від усіх, очікуючи милостині і очікуючи завершення їхніх мук на цій землі.
Своїм криком вони зупиняли багатьох, привертали увагу до себе і просили бодай щось на прожиток. Попри всі болі, які вони відчували, вони хотіли жити.
Зустріч з Ісусом повертає їм життя
Ісус їм дав набагато більше ніж прожиток на день, Він їм повернув життя, життя в повноті. Позбавившись хвороби, вони стали вільними людьми. Тепер вони могли самостійно вирішувати свою долю, мріяти і надіятися, повернутися до своїх рідних.
Якщо хтось пережив щось подібне бодай у мінімальний спосіб, той розуміє яке велике щастя переповнювало їх, коли вони отримали дар зцілення.
Щоправда в цій історії радістю зцілення поділився лише один чоловік, який повернувся до Христа і подякував Йому. Що сталося з іншими нам невідомо.
Невдячні, як загублені?
Так само невідомо, як продовжилася історія тих людей, яким нам вдалося допомогти. Вони просто зникли. Без сумніву, у нас, як і у Христа, виникав подив і різні запитання: А чим все скінчилось? Чи вирішилась трудність? А як було далі? Чи вдалось нам допомогти? і т.д. Ось так в нашому людському житті назбируються такі собі незавершені нічим добрим історії. Таких історій в історії людства є чимало. І чим більше таких історії, тим менше говориться про доброту … і куди це все приведе?
У Бога нема випадковостей
У Божому задумі добре діло, допомога, підтримка – це те, що творить зв’язок любові між людьми. Бог кожну трудність зможе вивести на добро. Кожний, хто отримав допомогу і вирішив свою трудність, той став вільним від неї і вона вже більше не обтяжує життя. Таким чином кожний доброчинець стає для нас визволителем, так само і ми стаємо визволителями для інших. Як важливо це усвідомити і постійно пригадувати про це. Чому?
А тому що, коли ти будеш пам’ятати про добрі вчинки людей, тоді у твоєму серці не лишиться місця для злопам’ятності. Але, коли ти затримуєш злопам’ятність у собі, тоді у твоєму серці не залишається місця для добропам’ятності. Це дуже важливо зберігати пам’ять про добрі вчинки. Адже ця добра пам’ять породжує у нас добрі думки, емоції і дуже важливим є те, що у нас живе постійне бажання продовжувати творити добро.
Цей чоловік, який прийшов до Христа і подякував Йому за зцілення, примножив свою радість і без сумніву, що Бог його благословив спасінням.
Чи Ісус потребував слів подяки?
Не так слова, як вдячність. Подякувати – це форма етикету, а бути вдячним – це вибір способу життя. В одному ціняться слова і форма, в іншому – ціниться відчуття і присутність. В одному звертається увага на вишуканість слів, а в іншому на вираження поваги і визнання.
Дякуючи по етикету, ти немов звільняєшся від заборгованості, а бажаючи бути вдячним, ти добровільно береш зобов’язання постійно і невтомно віддавати борг досвідченої доброти. “Дякую” – завершує історію, а “вдячність” завжди продовжує стосунки. Дякую в кишеню не покладеш, а вдячність зберігається у серці кожного. Вдячність несе пам’ять про доброту, про щось дуже важливе, а етичне “дякую”, це форма діалогу, яке залишає за собою право на «нема за що», «та не треба, це дурниця» і тд.
Нас навчають і ми вчимо інших різних форм етикету і при цьому бажаємо, щоб доброта жила, щоб продовжувалась і примножувалась, а не вмирала і з витонченим і вишуканим словом «дякую!» і на тому кінець! Ну, я ж подякував? То що ти від мене ще хочеш?
Історія – свідчення
Я пригадую одну історію про вдячність. Маючи потребу в допомозі, я вирішив звернутися до одної сім’ї. Після Літургії я підійшов до них і розказав про ситуацію. Чоловік вже був готовий погодитися, але жінка в той час торкнулася його руки і подивилася на нього дуже пильно, мабуть це означало, щоб він не спішив із рішенням. Я вже був готовий прийняти негативну відповідь, але в той момент чоловік подивився пильно на свою жінку у відповідь на її жест і сказав: “Ти що забула?” Жінка у відповідь тільки опустила голову, а чоловік в той час сказав: “Добре! все буде зроблено!”
Це мене трохи шокувало і я довго роздумував над тим, що мав на увазі під цими словами той чоловік ..
Я міг тільки здогадуватися і пригадувати те, що мене пов’язувало із ними. Пригадувались дуже давні історії, коли мені вдалося у дечому допомогти їм. Можливо це і була причина того, що відмовити означало показати свою невдячність?
Саме ця історія спонукала мене до того, щоби пам’ятати про все добро, яке я отримав від Бога. Я дуже часто собі повторюю: “Ти не забув?”
Це запитання мене повертає у стан вдячності, будучи в такому стані набагато легше зробити правильний вибір у сторону добра.
Дорогі браття і сестри у Христі, ця історія нам пригадує не про форму етикету подякувати, а про необхідність перебувати в постійному стані вдячності як перед Богом, так перед своїми ближніми. Лише так ми можемо змінити цю статистику, коли лише один із десяти є вдячним.