Дорогі браття і сестри у Христі, історія про сотника, яка описана в Євангелії він Матея (Мт. 8, 5-13) у цьому ювілейному році паломників надії нам відкривається по-іншому. Поведінка сотник перед Спасителем не може залишитись поза нашою увагою. Він – військовий начальник, має багато людей під своїм командуванням, йому виявляють цілковитий послух, але перед Ісусом, простим євреєм, сотник показує не вищість і навіть не приниження, а стан, який ми можемо окреслити словами: довіра, повага і надія.
Коли сотник прийшов, він не говорить наказово «зціли», чи щось подібного. Він не виголошує довгу молитву із різноманітними поясненнями. Він ділиться із своїм болем, він просто ділиться із ситуацією свого життя: «Господи, слуга мій лежить дома розслаблений і мучиться тяжко».
Сотник розказує свій біль і визнає свою неміч у цій ситуації, бо не знає, що робити. Він розказує Ісусу і немов залучає Його до співчуття. Це — свідчення довіри. Сотник не диктує Спасителю, що і як Він має зробити. Він просто відкриває своє серце перед Ісусом.
Це для нас може бути запрошення до наслідування, щоб ділитися з Богом тим, що обтяжує наше серце.
Це можуть бути різні ситуації з нами, або із тими, хто є з нами. Сотник мабуть був великого серця, бо співчував у стражданнях слуги.
Іноді нам здається, що потрібно якось правильно молитися, красиво говорити, щось пояснювати.
Господь чує не тільки наші зітхання, але також знає всі наші ситуації. Питання залишається відкритим: хто б ти не був, великий чиновник чи простий слуга, бідний чи багатий, святий чи останній грішник:
– чи ти будеш довіряти Богові свої ситуації життя?
– чи будеш ділитися із Богом своїми переживаннями?
– чи будеш відкривати перед ним своє серце?
Сотник не просить нічого і не наказує, а Ісус відповідає: «Я прийду й оздоровлю його».
Так виглядає, що сотник прийшов до Ісуса не з готовим рішенням, не з побудованим планом, як зробити так, щоб Ісус його послухав і сталось так, як хотів. Сотник прийшов і просто довірив свої переживання. Можемо припустити, що він йшов до Спасителя із надією на Нього, а не з надією на здійснення своїх очікувань.
Це приклад, щоб ми відрізнили: надію на сповнення наших очікувань і надію на Бога, Який краще знає, що і як має вчинити.
Ісус сам прийняв рішення про зцілення слуги і був згідний навіть переступити закони і наразити себе на чергову критику зі сторони книжників, що увійшов до дому грішника. А сотник з поваги до Христа на кінець висловлює своє прохання. Так він просить, і зверніть увагу, він просить знову не для себе, а з турботою про іншого. Просить, щоб не входити до дому поганина. Сотник далі продовжує думати про інших… не хоче створювати комусь незручностей чи проблем… Він дійсно мав велике і добре серце.
Дорогі у Христі, у цьому ювілейному році “Паломників надії” свята Церква в цей час запрошує нас звернути увагу на цього сотника і водночас паломника, який прийшов до Христа з надією, яка, як потім дізнаємось, його не посоромила.
У його поведінці відчувається цілковита довіра і відкритість перед Богом.
Щоразу, коли приходимо до храму чи до іншого святого місця,
– ми можемо здійснювати паломництво надії за прикладом цього сотника,
– ми можемо відкривати своє серце перед Ісусом так, як зробив цей сотник,
– ми можемо не боятись своєї слабкості й не знати всіх відповідей, як і що робити, але як той сотник — стати перед Богом із простотою серця довіряти,
– ми можемо прийняти Боже слово до нашого життя з вірою, що Його воля — це завжди краще, ніж наші очікування.
Це — запрошення не шукати швидких результатів, а шукати живої зустрічі з Тим, Хто знає, розуміє, чує і часто діє несподівано. Бо, як каже апостол Павло: «Надія не посоромить» (Рим. 5:5). Надія не посоромить, коли вона покладена на Бога.
Нехай кожна зустріч з Ісусом завершиться словом надії до нас: «Іди. Хай станеться тобі за твоєю вірою».