.jpg)
Це був звичайний будній день. До храму увійшов спочатку паламар, а за якусь мить співець. Паламар розігрів вугілля для кадила, перевірив свічки, почав щось метушитися між вівтарем і притвором. Співець стояв поблизу іконостасу і щось гортав й мугукав для розспівки, прислухаючись до власного голосу чи з для контролю, чи то задля задоволення.
Паламар став перед іконостасом і милуючись, що все готово до служби, сказав: “Без моєї праці не було б Служби Божої. Хто б відкрив храм, приготував вівтар, кадило, чи запалив лампади?” “Може й так, але без мого співу яка би то була Служба Божа? Мовчання? Я – голос молитви Божого люду!” — відповів співак. “Я — руки і ноги цього святого служіння!” – не зупинявся перший. “А я — її душа!” – не здавався інший.
Бесіда ставала з кожною реплікою різкішою. У храмі ще не було людей, та вже витала тінь гордості. “Без мене храм був би холодним і темним” — промовив паламар, пильно вдивляючись у палаюче кадило і продовжив: “Я стежу цілу службу, щоб вугля горіло, щоб дим піднімався до неба, показуючи як молитва піднімається до небес!” Співець зайшов до захристії і, помахуючи молитовником, тихо, але впевнено заявив: “А я надихаю людей співом, веду своїм голосом їх у молитві. Голос — це молитва серця, без неї служба мертва.”
Не відомо чи би закінчилась ця суперечка про важливість кожного, як би двері не заскрипіли. Вони затихли. До храму увійшов священик. Його поведінка була дивною, бо коли зайшов, то підняв голову до верху і потім по сторонах, не приховував зачарування красою храму. Він був не місцевий. Як згодом виявилось, його попросили приїхати на заміну. Підійшовши до іконостасу, священослужитель схилив голову і прошепотів: «Господи, недостойний я, щоб поглянув Ти на мене, але ради милості Твоєї вчини мене достойним служити Тобі… Очисти мою душу й серце від сумління лукавого…» Потім додав своїми словами: «Господи, дай мені смирення, бо я недостойний стояти перед Твоїм престолом… Я лише порох, що говорить про Тебе… Якщо Ти не освятиш мої слова — вони порожні, мої руки — безсильні, а служба ця— лише обряд, а не справжнє служіння і поклоніння у дусі і правді. Прости мою гордість і помилуй мене, прийми мене як Батько приймає свою дитину, що навідалась до Твого дому …»
Священик ще щось молився, але вже не було чути. Мабуть він почув якісь звуки і зрозумів, що у храмі був ще хтось. Але цього було достатньо, щоб двоє у захристії зніяковіли. Поглянули один на одного. Обличчя — мов у дітей, які тільки-но зрозуміли, що наговорили зайвого. І вже не потрібно було якихось пояснень чи зауважень. Суперечка відступила, розчинена у тихому покаянні. Вони вийшли на зустріч і попросили благословення, кожен повернувся до своїх обов’язків.
За кілька хвилин почалась Божественна Літургія. Люди, які щодня приходили до храму, цього разу відчули, що щось змінилося. У храмі витала особлива атмосфера, наповнена благоговінням і миром. Паламар служив з лагідною уважністю, кожен дотик його рук до кадила і свічок був немов молитвою. Співець, замість гордого і гучного крику, вкладав у голос смиренну відданість — ніби співав не для людських вух, а для самого Неба.
Служба завершилась, люди виходили з храму, священик подякував за чудовий спів співця і служіння паламаря та й поспішив до іншої спільноти. А двоє чоловіків не хотіли спішити нікуди, стояли перед іконостасом і шепотіли разом молитву, яка дуже нагадувала слова почуті перед початком сьогоднішньої ранішньої Літургії, сказані священиком.
Не голос, не вогонь і, навіть, не слова — а смиренне серце, відкрите для Бога, є справжнім служінням, яке творить атмосферу присутності Бога, якому належить усяка слава, честь і поклоніння.