Посередині невеличкого села стояв старий храм. Гарний, хоч простими з білими стінами, але із золотим куполом. Кажуть, що та позолота ще з тих давніх часів. Всі у селі дорожили цим храмом, берегли його. Майже кожен вважав за честь хоч маленьке добре діло зробити для Божого дому. Але були й такі, що вважали себе… ну, не просто важливим, не просто кращими від всіх, а незамінними. Саме вони були постійними прихожанами і саме вони бездоганно виконували свої обовʼязки. Все село у належний спосіб їх поважало!
Паламар Петро з гордістю тримав ключі від церкви, а краще сказати “від усіх дверей” парафії. Сам священик у нього просить, щоб той відкрив йому храм. Він першим заходив і останнім виходив. Він не раз казав: “Якщо я хоч раз не прийду — хто вам відкриє? Хто у дзвони подзвонить? Хто світло ввімкне? Буде служба без мене?” Всі лишень погоджувались, бо дійсно: “Хто візьме на себе таку відповдальність?”
А ще при храмі був співець Микола. Він мав сильний голос. Йому би в опері співати, а не у сількій церкві. Не раз як затягне, то на край села чути: “Амінь….” Хор йому лиш міг легкий фон зробити. Інколи зібється хор, а він раз і підхопить і все вирівнялось. Але потім він бурчав, на зразок: “Як я не зачну “Святий Боже”, чи “Херувимську”, то ви всі мовчите. Увесь спів розвалиться, і яка то буде служба? Аж страшно уявити!”
А уявити красу храму не потрібно було, бо за красу храму відповідала вже довгими роками пані Марія, хоч мала вже понад сімдесят, але серед квітів десь її роки губились. А весілля чи на хрестини то з інших сіл зїзджаються, щоб глянути на цю красу, яку вона може витворити у храмі. Ось гляне вона не раз на ці квіти і подумає: “Яка краса… Я тільки на штири дні до родичів поїду, а вже бачу, що хтось таки влізе і спотворить: то штучні ромашки засуне, то вазонки переставить, то ще щось … Як нема до того душі, то не купиш і не вимиєш… Ну яка без мене тут буде краса?”
Це вона натякала на прибиральницю бабу Віру, що за звичай мила підлогу у храмі і витирала порохи, тому часто переставляла вазонки, але вона єдина мала дозвіл від священика заходити аж за іконостас, до святилища. Вона всім повторювала: “Ви собі уявіть, що я не прийду хоч раз? Та ви всі на тому болоті послизнетесь і в тій пилюці запчихаєтесь. А як молитися будете? Храм — це ж дім Божий, не хлів якийсь! А вже бачила, як ви в ваших хатах прибираєте.. сором тай годі! Що не так, Галю?”
Старша сестриця Галина не могла похвалитись зразковим прибиранням, але саме вона всім керувала на парафії. А точніше, всім вказувала — як треба, коли треба і кому що робити. Вона не була красномовна, була чітка і вимоглива. Всі знали її запальний характер і тому прощали все їй, бо знали, що вона постійно думала про громаду. Можна сказати життя посвятила. Віра і Галина жили по сусідству і ніколи не сварились між собою. І цього разу Галина не хотіла породжувати конфлікт: Так, Вірусю, то правда, але і ти не будеш заперечувати те, що коли я не прийду, то хто контролюватиме порядок? Всі ж розслабляться! І зразу буде безлад: діти бігатимуть, баби замість молитись будуть язиками молоти, а хто отцеві всі новини розкаже? А хто святкування подбає? А за хлопів то вже й мови нема… Всіх потрібно штурхати.”
Були ще й інші, що теж так думали і щонеділі приходили до храму, бо без них ризикувало все зупинитись.
Так і жили: кожен вважав себе центром парафії, кожен був головною опорою давнього храму. І без них все могло рушитись.
Та одного дня, на 500 літній ювілей храму, сталося неймовірне. Всі вони… захворіли одночасно. Чи то вони щось зїли, чи можливо то вірус по селу пройшовся, але факт залишався фактом за два дні до святкувань нікого з них у храмі не було. Їм явно було не до празника.
Вже думали всі святкування переносити, але єпископ рішуче сказав, що іншої вільної дати в цьому році йому не знайти. І тоді… Ну що тоді, тоді прийшли інші.
Священик був молодий і зробив по-сучасному. Він написав в інтернеті, що потребує допомоги. Молодь відгунулась першою. Дівчата цілий вечір робили репетицію, а на празник так заспівали гарно й щиро, що навіть Іван, слухаючи онлайн, пустив сльозу, а єпископ не шкодував слів. Рано вранці прийшов молодий хлопець, якого памар Петро ніколи не пускав до дзвонів. То він дзвонив так, що лунало аж до сусіднього села.
Сусідка пані Марії-квітникарки принесла з дому свіжі троянди, а ще польові квіти, які назбирали діти . Вони всі разом уквітчали храм, що запах квітів таки був сильнішим за запах ладану. Навіть єпископу і священику зробили “не заплановані” букети.
А катехитка, яку Галина колись сварила, що та тільки дітьми займається, спокійно організувала хлопців на прислуговування, ще й посянила Літургіїні частини. А ще попросила одпомоги в інших, щоб виставили свічки, зробили збір пожертв і звичайно, щоб організували гостину.
І знаєте що? Парафія не впала, а вистояла. І навіть ще більше піднялась. Без сумніву, що всі “незамінні” заявили, що якби не їня молитва і вболівання, що точно все би завалилось. Хоча після святкувань вже ніхто не чув минулих реплік на тему: “А що буде без мене?”
На святкуваннях Господь показав, що кожен важливий, але незамінних у Церкві нема і не може бути. Є ті, який Господь покликав до служіння, щоб вони не зупинили все на собі, але щоб залучили інших до служіння. Кожен, хто з любов’ю, з покорою і відкритістю до інших служить Богові, той дбає про спасіння своєї душі, дає приклад іншим, щоб і вони стали на дорогу служіння. І поки такі є важливі, доти парафія буде жити, вистоїться перед різними випробуваннями. Бо парафія – це є ми всі!