Дорогі браття і сестри у Христі, в Євангелії від Луки ( Лк. 12, 16-21.) ми читаємо притчу-історію про чоловіка, який раптово розбагатів, але це його щастя тривало недовго. Ми не знаємо, як закінчилась ця історія. Складається враження, що Господь запросив нас пережити цю ситуацію, але залишив нам право завершити по-своєму.
Минулого разу ми звернули увагу на те наскільки важливі історії в нашому житті. Історії особисті чи історії інших, важливо, щоб вони були для нас повчальні. Не повчальні історії ми називаємо плітками, або осудом, або нісенітницями – можемо прирівняти їх до сміття. На цінних історіях будувалася історія людства, вони передавалися з уст в уста, адже несуть у собі мудрість.
Яку ж мудрість несе в собі сьогоднішня історія, яка видається дуже дивною.
Вражає, що в цій історії не розповідається більше ні про кого, згадуємо лише про нього чоловіка, що відразу розбагатів. Він сам жодного разу ні про кого не згадує. І завжди є сам: думає сам, спілкується сам з собою, робить все сам. І також його мрії стосується тільки його самого!
Складається враження, що крім нього більше нема нікого на цій землі.
Таким чином можна зробити висновок, що цей чоловік жив сам і жив тільки для себе самого, навіть не було місця для Бога, подателя добра.
Читаючи цю історію, ми себе десь запитуємо:
“А яким є моє життя? Чи є присутній ще хтось в історії мого життя? Чи хтось є присутній у час моїх успіхів ? Чи мої мрії виходять за межі мого особистого життя і стосуються життя також інших людей?”
Є такі люди, котрі прожили все своє життя для своїх дітей, родичів, для держави, для інших людей, а потім доходять до висновку, що треба жити тільки для себе самого! Чи це правда?
Немовби розчарувались у всіх тих, котрим дарували свої сили і свій час, свої матеріальні дари і свої почуття, бо в замін не отримали очікуваного зі сторони інших.
А хтось каже: я вже втомився жити для інших, тепер хочу пожити для себе. Чи так має бути?
Ніби все логічно виходить. Ось ти жив для інших, а тепер вони мають жити для тебе. Ти був немов рабом, а тепер маєш бути паном. Життя виглядає немов естафета, немов конвеєр де змінюються зміни, обов’язки.
Молоді люди вибирають стиль самотності, бо не віднаходять себе у цьому суспільстві. Хочуть мати різні речі, щоб відчувати себе більш впевненим. Не маючи уваги від інших, шукаю самі себе “уважити” задовільнити себе чимось… Чи так має бути? Будуть вони здатні створити сімʼю, якщо навчились бути самодостатніми?
Таким чином у наш час є багато добровільних самітників, а хтось вимушено стає одиноким, бо його не приймають інші. У логіці виробничого мислення такі люди відчувають себе непотрібною використаною деталлю, яка приречена на ржавіння. А колись без неї життя не могло крутитись, вона була центром всього.
Божі слова, які ми чуємо в час історії: “Безумний, цієї ж ночі душу візьмуть у тебе, і те, що ти зібрав, кому воно буде?” мають бути почуті і відповідь належиться нам дати, не відкладаючи на пізніше.
Господь нам дає, ділиться радше з нами різними добрами видимими і невидимими, яких ми свідомі чи несвідомі, але для чого?
В цій історії немов прихована відповідь: Для того, щоб ми не були самотні!
Бог є найбільший багатий у цьому світі і Він собою показує нам приклад, що потрібно ділитись і цим самим зв’язувати себе із іншими.
Кожного разу, коли ти ділишся із ближніми – ти твориш зв’язок любові.
Кожного разу, коли ти приймаєш щось від іншого – твориш зв’язок із ближнім.
Ці зв’язки потрібно творити постійно, щоб ми не почувались самотніми, щоб ніхто не почувався одиноким.
Саме ці зв’язки дають сенс всьому тому, що ми маємо і що хочемо мати. Так учив нас Ісус, поділився з нами і довірив нам це передати іншим.
Отож, яке має бути завершення цієї історії?
