Одна із ознак святого життя – це послух. Людина, котра не виявляла покору та послух, не може бути зарахована до лику святих тут на землі, отож не може бути взірцем для інших. Гіркий приклад Адама і Єви показав наскільки непослух може пошкодити: зруйнувались Божі плани, з’явився гріх серед людей з ним прийшло нещастя та інше.
Не послухати Бога – стало означати приректи себе на загибель. Загибель настає не тому, що Бог караючий, а тому, що Він дає належне, виконує вибір людини, дає їй те, що хотіла. Людина, можливо, не знала всіх наслідків, але справа не втому, чи знала вона, чи не знала. Людина – не довірилась Богу і не послухала Його. Все знати неможливо, а довіритись у всьому бажано!
Христова Церква – це єдина структура, яка пережила свій історичний розвиток протягом 2000 років і зберегла себе, навіть при тій умові, що поділена. Це також показує видиме чудо Бога: бо розділені, але разом в Бозі!
Христос наголошував: Царство поділене в собі не встоїться. Люди не послухали Його. Тепер маємо багато тих, хто відстоює свою правоту, звинувачуючи інших у фальшивості розуміння.
Все хочуть зрозуміти і все хочуть правильно тлумачити, хочуть бути досконалими у пізнанні Писань Святих і у молитвах. Таке стремління до совершенності у наслідуванні Христа все ж таки не дало очікуваних плодів. Гріх на цій землі залишився, спокуси далі накидались.
Одна побожна жінка сказала: все розумію, все усвідомлюю, все знаю, але гріх чиню.
Отож непослух починається із серця людини, потім поступово переходить на рівень міжособистісних відносин, потім на рівень соціальний.
Одного разу священик сказав гостро у церкві: У Церкві не може бути опозиції!
Всі відразу не зрозуміли про що йдеться, але із кожним його словом було ставало все зрозуміліше. Коли вважаємо священика за представника Бога, то ми не можемо ставати до нього в опозицію, бо таким чином стаємо в опозицію до Самого Бога. А вже я стаємо в опозицію до Бога, то чого ми сюди приходимо? Аж ніяк не для того, щоб служити Богу!
У Церкві, згідно із поучення Христа, має бути єдність, а отже, послух. Єдності не буває без послуху.
Йдеш додому… вдумуєш в слова і розум тебе починає атакувати різними аргументами проти твердження щодо опозиції в Церкві, але відчуваєш, що якщо почнеш розвивати ці думки станеш на протилежну сторону від священика, станеш в опозиції. І так почнеться маленкий розкол в моєм маленькому серці. Мабуть, коли опозиційні сердечка збираються разом, тоді стається війна… Шкода, що так війна відбувається час від часу у сім’ях, у парафіях, в єпархіях та між вeлекими церквами.
Помилка: не 200 років, а 2000 років.
На мою думку ви висуваєте деякі дуже сумнівні “аксіоми”
1″Коли вважаємо священика за представника Бога, то ми не можемо ставати до нього в опозицію, бо таким чином стаємо в опозицію до Самого Бога”
Хто сказав що ми маємо завжди вважати священника представником Бога. Я думаю що Ісус дає свій авторитет Церкві у деяких питаннях, і церква в свою чергу дає свій авторитет священнику на конкретне служіння, треба розрізняти ту владу яка дана священнику від Бога, і вцьому разі потрібно безперечно коритися навіть ,якщо він не задовольняє нас по можливій причині (Навіть якщо причина оправдана). Буває і таке що священник користується своїм авторитетом і говорить особисті думки від імені Церкви, потім інший священник з ним не погоджується. І що виходить? Обоє представники, може різних богів? Жартую. Потрібно знати науку Ісуса, науку Церкви, тоді будемо знати в чому слухати.
2″Єдності не буває без послуху”
Дружба – найпростіший приклад єднсті без послуху.
Священник повинен теж проявити покору і аргументувати свою думку, зіслатись на навчання Церкви і дати змогу людині самій розібратись і вирішити у що їй вірити і як їй думати.
На підтримку статті хочу сказати що прихожани мають знати і своє місце і не лізти не в свої справи.