Сучасний світ повний різноманітної інформації, повний різних винаходів і пропозицій. З кожним днем стає все більш неможливо бодай ознайомитися, а не те, що б пам’ятати про це все.
У якийсь момент задумуєшся і усвідомлюєш цю незчисленність і те, що водночас сам є якоюсь частиною цього універсу, немов маленька піщинка.
І так твоє життя у цьому хаосі може просто десь згубитись, а потім стати забутим і незаміченим. Саме тому, ти час від часу нагадуєш іншим про своє існування, як це роблять інші з тобою. Сідаєш перед телевізором і тобі відомі фірми часто нагадують, що вони ще є. Йдеш по вулиці, а рекламні стенди все частіше привертаються увагу, щоб ти часом не забув про необхідні для життя речі.
Одного дня вирішив просто пройтися десь, щоб пізнати частину того, що є скарбом і може мене збагатити. Йду по вулицях старого містечка та й оглядаю стародавні пам’ятки. Вони лишень своєю присутністю вже нам щось нагадують, а точніше – історію, говорять про те, що було колись давно.Жителі цього містечка не такі спостережливі, як я. Мабуть, вони вже звикли і не потребують довгого споглядання, щоб заглибитися у те, що людство залишило, як цінність, для інших поколінь.
Поволі мою увагу привертає мур. Високий, камінці широкі, мабуть також старовинний. Кожний мур оберігає щось дуже цінне. Приховує від ока інших і в цей же час сам стає об’єктом споглядання.
Ще здалеку було видно, як люди підходили до цього муру і щось пильно роздивляли. Це були рекламні плакати, які, наближаючись, побачив. У мене природно виник бунт проти надокучливої реклами, яку понатикали всюди. Підійшов ближче і сам зацікавився тим, що рекламували і що так приваблювало перехожих.
На велике здивування побачив фотографії людей, їхні прізвища, а також слова співчуття. Здогадався. Тут вивішують оголошення тих, хто нещодавно помер.
Значить – це не реклама, а може і реклама… Будучи  в роздумах над цим, ще раз окинув трохи оком і пішов далі.
Віддалювався від стіни крок за кроком, але думки про побачене мене не покидали.
Моє життя продовжується, але тепер вже з пригадкою про те, що колись і мої земські кроки зупиняться … і може мене колись так востаннє розрекламують, пригадуючи водночас іншим про кінець їхнього життя.
Усвідомлюю, давно вже не задумувався над цим. Хм…  Мабуть не було кому мені пригадати…
Переконують професіонали реклами, що рекламувати потрібно для того, щоб  сповіщати про незнане, або ж, щоб пригадувати про забуте.

Кажуть є такі монахи, що вітаються один із одним словами: “Пам’ятай, що помреш!”
А ще одного разу у колі знайомих ми почали говорити про смерть. Один із нас, не витримавши, обурився, пояснюючи: “Хіба немає вже про що говорити?”